Амурні трагедії європейських монархій


Амурні трагедії європейських монархій

Початок кінця без початку: погляд неупередженого сучасника …Як наш цісар Францьо-Йосип ішов воювати, Взяв з собою штирі цурки, як штирі гармати. Перша коня виводила, друга напувала, Третя дала сіделечко, ще й поцюлювала. А четверта, наймолодша, дала йму рушницю: Як програє тую войну, стрілив си в гузницю. (Старовинна львівська батярська пісня)

Ще 100 років тому Старий світ, як фамільярно називали Європу, тримався на трьох монархіях, мов Земля на міфічних трьох китах: найстаріші Австро-Угорській, що вела свій родовід од Великої Римської Імперії, варварській Російській, котра займала одну шосту земної суші, як не більше, і нарешті — Британській, над володіннями якої ніколи не заходило сонце. Три імперії, три династії: Габсбурги, Романови, Віндзори… Як вони жили-були-діяли?

Здавалося — стоять, мов скеля непорушна. Аж тут, у якомусь Богом забутому боснійському Сараєві, недовчений гімназист Гавриїл Принцип (прізвище — спеціально не вигадаєш!) вколошкує ерцгерцога Франца-Фердинанда, спадкоємця габсбургського престолу, Відень звинувачує бунтівних сербів, Росія бере їх під захист. Ще б пак! У численній родині великих князів Романових аж чотири невістки були доньками сербського та чорногорського королів. Як то можна — проти родичів?

І закрутилося, загорілося, понеслося! За чотири роки європейський обиватель повилазив із погребів, обтрусився, глянув — мамо рідна! А де ж Австро-Угорська імперія з її незмінним цісарем Францем-Йосипом? Обоє натягли копита. Цісар у 1916-му на 68-му (!) році цісарювання, а імперія — два роки потому. А де Божою милістю цар Микола ІІ? Вибачайте, "розміняли" більшовики у підвалі будинку оренбурзького купця Іпатієва. А на одній шостій земної суші громадянська війна гуля — від тайги до британських морів. А що там з британським Льовою? Ще тримається. Але вже не той, не той, обскубаний якийсь…

Коли остання справжня імперія тихо трансформувалась у Британську Співдружність Націй (вам це нічого не нагадує?), розумні люди замислилися: а як так сталось, що так склалось? Багато про це книжок написано, дехто за них навіть Нобелівську премію одержав, як той Уїнстон Черчілль… та що там Черчілль! В СРСР цілі інститути над цим голови ламали — і що? А нічо! Самі знаєте…

І ніхто не звернув увагу на трагічні події, що передували отим велетенським геополітичним катаклізмам — двом світовим війнам, які, власне, й змели і Габсбургів, і Романових… і Віндзорам вщент підстригли їхню лев’ячу гриву. А не звернули увагу тому, що йшлося, на перший погляд, про справи сімейні, родові. Навіть значною мірою, як нині кажуть, інтимні. Але вони, на наше переконання, були першим сигналом тривоги. На жаль, не почутим.

Відтак, як кажуть у нас на Буковині, добрячий шмат часу ходила під Габсбургами — "вйо, бо дощ і бульба в полі, й коні мокнуть!" Уперед, до Відня, до Відня, до Відня!

Габсбурги

У довжелезному списку офіційних титулів "апостолоподібного Франця-Йосипа І" один титул звучав так: "король Володимир-Волинський". Галицький, малося на увазі. Запам’ятайте цю обставину, вона ще вирине в наступному розділі. До речі, "найясніший цісар" був ще й "герцогом Аушвіцьким (Освєнцімським)", але то уже поза темою.

Коли кілька років тому ми вперше втрапили до Відня, і не просто до австрійської столиці, а до Старого Відня, то, ледь зобачивши пам’ятник імператору з найдовшим у світі титулом, рефлекторно заспівали (налякавши при тому зграйку всюди присутніх японських туристів і старенького аборигена у напівзабороненому з 1945 р. національному однострої) стару львівську батярську:

"Якби цісар Францьо-Йосип Бабу мав на оці, Не терпіла б цісарева Шпиндля в лівім боці!"
У цих чотирьох рядках автор, уже невідомий львівський студент, із геніальною простотою і лаконічністю розкрив усю сутність трагедії двох колись закоханих людей. Йдеться, звісно, про вже цісаря Франця-Йосипа (1830–1916) та цісарівну Єлизавету Баварську (1837–1898).

Вони побралися у 1854 р. Власне, Францю-Йосипу була давно обіцяна старша сестра юної Сісі (так її називали в родині). Але при ближчому знайомстві потенційна наречена виявилася такою занудою, що хоч з мосту — та в Дунай! А тут поряд гарнесеньке сонечко-Сісі — сміється, жартує, скаче, на місці не всидить. Причарувала! Покохалися й побралися. І жили б вони, можли- во, довго і щасливо, як у казці, й померли б в один день. Як були б звичайними людьми… А головне — якби не цісарева матуся, бодай їй! То сама лише назва була, що "вдовиця-імператриця". А насправді — класична свекруха, полювання якої на невістку набирало обертів.

Ми не перебільшуємо, ми констатуємо. Сісі дуже швидко зрозуміла, що вона нічого не вміє, ні на що не здатна, а найголовніше — абсолютно в усьому винна. Навіть у тому, що над Японією пронісся черговий тайфун. А те що імперія, зі швидкістю гарно змащеної блискавки, ганебно програла у кількох війнах усі свої південні землі Італії, північні — Прусії, а на додачу ледь не втратила всю Угорщину включно з Воєводиною, то тут уже останній лакей у королівському палаці знав, що це усе через оту "баварську приблуду".

Після того, як свекруха вихопила з рук неві стки щойно народженого сина Рудольфа з криком: "Віддай, я сама його виховаю, бо з тебе матір ніяка!", молода цісарева, кажучи по-простому, "повередилася головою". А по-вченому це називається "сильний нервовопсихічний зрив". Сісі втратила будь-який інтерес — як до своїх обов’язків дружини цісаря, так і до всього, що пов’язано не тільки з чоловіком, а й із інтимним життям у найширшому розумінні цього слова. З 1860 р. і аж до своєї загибелі вона мандрувала Європою у супроводі молодих красунь-фрейлін, практично не спілкуючись ані з віденським Двором, ані навіть зі своїми дітьми.

Європа вирувала від пліток, газетні писаки не шкодували чорнила і друкарської фарби. І лише геніальний віденський доктор Зиґмунд Генріхович Фрейд таємниче посміхався. Але з властивою його народу обачністю тримав свої медичні висновки при собі.

Що було далі, досить точно описав анонімний автор нашої улюбленої вищезгаданої пісні: "…Єден лотар нехрещений, в Парижу рожденний, стромив нашій цісаревій шпиндель затроєнний. Впала наша цісарева, кров їй ся поллєла, не минуло цвай мінутен, як вже околєла". Сталося це 10 вересня 1898 р. на набережній Женевського озера, звідки й щире побажання "якби тую Швейцарію нагла кров заллєла, була б наша цісарева таки й досі жива". Вбивця — анархісттеїст Луїджі Лукені навіть не знав, кого він прохромив своїм "шпиндлем затроєнним" — кинджалом, переробленим із тригранного напилка. Він просто вирішив того ранку вбити якусь гарно вдягнену жіночку із благородних. От просто вирішив — і все, настрій був такий.

Свого єдиного сина Рудольфа Францьо- Йосип і Єлизавета втратили за кілька років до трагедії. Спадкоємця престолу за офіційною версією вбила на полюванні рикошетом куля з його ж власної рушниці. Неофіційно — пліткували про самогубство ерцгерцога і його коханки, юної баронеси Вессер, одружуватись з якою Рудольфу категорично заборонив батько. У певних колах натякали на якусь достеменно не встановлену терористичну конспіративну організацію і т. д. і т. ін. Але ця тема так і не знайшла остаточного розвитку, хоча самих лише кінофільмів про таємничу смерть у замку Майєрлінг відзняли на дві доби перегляду.

Після загибелі сина та вельми ганебної смерті молодшого брата у приватній клініці — від застарілого сифілісу — прямих спадкоємців у Франця-Йосипа не лишилося. Зпоміж цілої копи племінників вірнопіддані жителі імперії віддавали перевагу ерцгерцогу Йоганну-Сальватору. Він був справді неординарною і талановитою особистістю, що не вписувалась у жорсткі рамки етичного кодексу найстарішої монархії Європи. Йоганн навіть писав дуже непогану музику. Принаймні його вальси узяв до репертуару свого оркестру вельмознаний Йоганн Штраус. Друзі цінували в ньому відважність, чесність та загострене почуття справедливості. Народ поважав за простоту у спілкуванні. Та от придибенція — вінценосний дядько навіть чути не бажав про Йоганна.

Річ у тім, що після програних Австрією італійської та прусської кампаній молодий генерал, командир дивізії ерцгерцог Йоганн написав і видав власним коштом нищівний памфлет про порядки, які існували в армії "найяснішого цісаря". Твір називався: "Дресура чи виховання?" Чимало наведених у ньому фактів використав згодом Ярослав Гашек, коли писав свого "Бравого вояка Швейка".

Імператор вигнав зухвальця з війська, здер із нього генеральські петлиці і заборонив з’являтися при дворі. Ерцгерцог у відповідь записався до Вищої морехідної школи, одержав патент капітана далекого плавання і гайнув на власній шхуні відкривати нові світи. Але своє єдине кохання Йоганн-Сальватор знайшов на березі невеликого озера в Австрійських Альпах.

Її звали Людмила (Міллі) Штубель. Дочка заможного австрійського буржуа, без жодної краплі дворянської крові. Тож за жорсткими законами Віденського Двору шлюб із нею не дозволять навіть опальному ерцгерцогу. Але для Міллі це не мало ніякого значення, навіть коли вона дізналася про весь суворий розклад свого ймовірного майбутнього.

Коли Йоганн привів свою обраницю до матері, Велика Герцогиня Тосканська повелась зовсім інакше, ніж її родичка: "Якщо ти, дитино, справді любиш мого сина, то я люблю тебе".

Тим часом Францьо-Йосип ламав голову над пошуками спадкоємця. До Відня було несподівано викликано опального ерцгерцога Йоганна. Хоча є припущення, що він сам попросив аудієнції у цісаря. Подробиці розмови віч-на-віч залишилися невідомими. Зрештою, немає значення, чия це була ідея — переговорити без свідків. Важливий результат. Йоганн не прийняв пропозицію пожертвувати своїм коханням до Міллі заради гіпотетич ної, але цілком реальної корони цісаря Австро- Угорщини. І на додачу сказав дядькові, не перебираючи у виразах, все, що думає про нього і про його імперію. Після чого кинув на стіл клопотання, у якому складав із себе не лише титул ерцгерцога, а й дворянське звання та пов’язані з ним привілеї. І вийшов, грюкнувши дверима.

Придворні медики відкачали цісаря, і він вдовольнив прохання неслуха Йоганна, додавши від себе позбавлення громадянства і заборону йому та Людмилі Штубель проживання на теренах імперії. З цього моменту ерцгерцог Австрійський Йоганн-Сальватор зникає назавжди і з’являється громадянин Ян Орт, який невдовзі теж безслідно щезає. Вдалося лише встановити, що молодята нарізно виїхали до Буенос-Айреса через Британію.

Востаннє їх бачили на борту океанської шхуни, яка належала капітану Яну Орту. Він же стояв за стерном. Це було 26 березня 1890 р. До Патагонії, яку намірявся досліджувати Орт, судно не прибуло. Подальші пошуки, проведені, зокрема, за розпорядженням цісаря Франця-Йосипа біля берегів та на берегах Південної Америки, не дали ніяких результатів. За рік Ян та Людмила Орти і дванадцять членів екіпажу шхуни були оголошені "загиблими при нез’ясованих обставинах".

Та дві обставини все ж з’ясовані. По-перше, матір Орта, Велика герцогиня Тосканська, ніколи не вдягала жалобу за сином і невісткою. По-друге, і сама шхуна, і життя усіх членів екіпажу були застраховані славетною лондонською фірмою "Ллойда". Але ніхто зі спадкоємців членів екіпажу ніколи не звертався по належну їм досить високу виплату.

І є ще третя обставина, на жаль, нічим не підтверджена документально. За десять років після зникнення Орта Францьо-Йосип І послав до Південної Америки спеціальну групу найкращих розвідників австрійського генштабу із секретним наказом: за будь-яку ціну знайти Орта і Міллі, принести їм вибачення від імені цісаря, передати офіційний дозвіл на шлюб та повернення Яну-Йоганну всіх титулів і привілеїв. І на фінал — запропонувати посісти після смерті монарха престол Габсбургів. Рівноапостольний цісар ладен був забути навіть те, що племінник у запалі дискусії обізвав його "старим пер…ном", а імперію — о, жах! — лайном народів.

За чутками, Орта начебто навіть й знайшли. Але він категорично відмовився прийняти пропозицію престарілого дядька. Та, можливо, це тільки легенда. Хоча одразу після розпаду Австро-Угорської імперії ті з Габсбургів, які свого часу обачно ухилилися від побиття горшків з опальним ерцгерцогом, чомусь емігрували до Бразилії — у той край, де востаннє бачили живими капітана Орта і його кохану Міллі.

Романови

Вони правили своєю неосяжною імперією з 1613- р. У 1913-му урочисто відзначили трьохсотріччя свого "Дому". (Молодих читачів про- сять не плутати цю організацію з персоналіями одіозної телепрограми). А ще за чотири роки Лютнева демократична революція розмела цей Дім по цеглинці.

Символічно, що засновником династії Романових ОФІЦІЙНО вважався новгородський боярин Іван… Кобила! У нього було п’ятеро синів з не менш виразними прізвиськами: Семен Жеребець, Гавриїл Гавша, Федір

Кошка, Олександр Йолка та Василь Івантій (акцентуємо — не Іванов, а саме Івантій, давньоукраїнська форма прізвища). Магія імен спрацювала безвідмовно. Нащадки Івана Кобили наступні 304 роки гавкалися-лаялися між собою, дряпалися, кусалися, хвицали копитами — і не тільки…

Та найцікавіше для нас те, що широко вживане сучасними істориками, літераторами та журналістами визначення "династія Романових" не відповідає істині. Згідно з геральдичними правилами, ще від 5 січня 1762 р. вона називається: Гольштейн- Готторп-Романівською династією. Чому? А тому, що після смерті імператриці Єлизавети Петрівни рід, власне, Романових обірвався. Відтак довелося терміново всиновлювати представника манюсінького, глибоко провінційного центральноєвропейського Гольштейн-Готторпського двору і кликати його на царство.

Після цього знаменного факту Романови почали бурхливо плодитися. Що то свіжа кров! За 100 років довічний титул із правом спадку гордо носили шістдесят Великих князів. І це при тодішніх епідеміях і повній відсутності антибіотиків! Додамо, що ця традиція влітала імперії в копієчку. На утримання кожного з Великих князів із бюджету держав щороку виділялося 200 тис. тодішніх карбованців. На круг — 12 мільйонів! І це тривало до 1880 р., аж доки щойно зведений на престол Олександр ІІІ не загорлав із властивою йому солдатською прямотою: "Гасіть лампи! Вони на світло лізуть!"

Надалі вінценосних вилупків йменували лише "особами царської крові". Фінансова "халява" теж була суттєво урізана. Але сучасні російські історики стверджують, що Олександру ІІІ йшлося не про проблеми фінансові, а про зовсім інше. Йшлося про стовідсотково детективну історію з подальшим слідством на вищому рівні, котре розпочав жандармський корпус Російської Імперії у квітні 1874 р., а закривала генеральна прокуратура Російської Федерації у липні 1998-го.

Почався цей без перебільшення тріллер із того, що Велика Княгиня Олександра Йосипівна (в дівоцтві — принцеса Саксен- Альтенбурзька), дружина Великого князя Костянтина Миколайовича, молодшого брата імператора Олександра ІІ, виявила у своїй приватній резиденції Мармуровому палаці КРАДІЖКУ! І то не просту, а блюзнірську! Хтось нахабно видер три великих діаманти з окладу ікони, якою свого часу Костянтина і Олександру благословляли на шлюб. Столична жандармерія не стала гратися в дедукцію, а одразу взяла під нагляд усі ломбарди, ювелірів та скупників краденого. І майже одразу прилапала на гарячому молодика з отими самими діамантами, які він приніс закласти до ломбарду. Злодій не опирався й одразу написав повинну. Мовляв, він не крав, а лише виконав розпорядження свого безпосереднього шефа… Тримайтеся! Шефом був старший син Великої Княгині і, відповідно, Великий Князь Микола Костянтинович! А співучасником — його ад’ютант капітан Варпаховський.

Шкандаль? Не те слово. З дозволу імператора міністр внутрішніх справ у присутності Великого князя Костянтина Миколайовича, рідного брата царя, допитав підозрюваного. Безрезультатно! Молодий князь навіть на Біблії поклявся, що Варпаховський його оббріхує. І справді, навіщо йому, повнолітньому спадкоємцеві престолу (щоправда, не під першим номером) і сину військово-морського міністра виколупувати оті діаманти?

Слідчі, звісно, знали навіщо. Бодай уже не перший рік августійший підозрюваний катав усіма європами, не криючись, свою коханку, старшу від нього на 10 років американку Фанні Лір, танцюристку, але не з класичного балету, розведену, самотню матір маленької дочки, яку вона покинула у Сполучених Штатах. До Росії Фанні Лір утрапила з чужим паспортом. Її справжнє прізвище — Генрієтта Блекфорд. І до появи в Росії вона проходила стажування в Парижі, де її відучили від деяких поганих звичок і навчили деяким корисним. Приміром, мити ноги щовечора перед сном. І доїти багатих "папіків".

Зв’язок американської суфражистки з російським князем розпочався ще за три роки до історії з діамантами. Але його вдалося сяктак зам’яти. Йшлося, власне, не про те, що племінник государя "грішив" із, м’яко кажучи, безрідною професіоналкою. Його рідний тато, Великий князь, адмірал і міністр мав "ліву" дружину Анну Кузнєцову, до речі, теж балерину, але класичного жанру. І прижив із нею… п’ятеро дітей! Плюс шестеро із законною благовірною. Але те, що татуньо старанно ховав від широкої громадськості, його син робив демонстративно. А цього Двір Романових пробачити не міг.

Американську лахудру відловили в особняку, що зняв для неї Микола Костянтинович, і з швидкістю блискавки виперли за межі імперії. А молодого князя послали охолонути на чергову війну. У Середню Азію — приростити до Росії Хівинське Ханство. Гадаємо, не без таємної надії, що його там уб’ють, і проблема вирі шиться сама собою. Більше того, лише на провидіння старші Романови не покладалися. Інакше чому б це в тому самому місці, куди Миколу Костянтиновича послали на розвідку, противник зосередив усю наявну в нього артилерію. І то не старі чавунні гармати, а найновіші британські скорострільні гаубиці. Великий Князь уцілів чудом. І не охолов. Із Туркестану без дозволу гайнув до Європи, знову гуляв там усіма вертепами із клятою американкою, потім повернувся до Санкт-Петербурга і… таки вкрав оті кляті діаманти.

Терпець у імператора Олександра зкреснув. І невипадково. У нього самого рильце було не те що в пушку, а в клоччі! По самі брови. Ось уже кілька років він, імператор всеросійський і прочая, і прочая, і прочая — жив із княгинею Долгоруковою, мав із нею дітей і нетерпляче чекав, доки помре його важко хвора імператриця, аби обвінчатися з пасією та коронувати на російську царицю. А її дітей оголосити законними цесаревичами. Уявили ситуацію? А тут племінник зі своєю американкою… дражниться! А може, й знущається. Масла у вогонь підлила ота Блекфорд-Лір, яка спритно видала в США мемуари під назвою "У койці з російським принцом" (за іншою версією — "Моє інтимне життя з російським ведмедем"). Книжка витримала кільканадцять перевидань, останнє з яких вийшло наприкінці 1917 р. на хвилі інтересу американців до більшовицького перевороту в Росії.

Рішення по справі виявилося несподіваним і суворим. Великого князя Миколу Костянтиновича — загинайте пальці — викреслили зі списку спадкоємців, позбавили титулу Великого Князя, розжалували й вигнали із з гвардії, позбавивши орденів та всіх привілеїв, офіційно оголосили божевільним. Подейкують, була така думка: зробити з нього російську "залізну маску". Навіть спеціальний флігель у Казанській психушці побудували. Але в останній момент передумали. Під конвоєм з документами на ім’я армійського полковника Волинського етапували для проходження служби в Оренбурзький гарнізон. Під нагляд жандармів.

Прізвище Волинський було вибране невипадково. І посвячені це розуміли. Річ у тім, що серед численних титулів російського імператора було два, про які чомусь не згадують історики, — Великий Князь Волинський та Великий Князь Подільський. На підтвердження цієї версії, доки вирішувалося питання, що врешті-решт робити з Миколою Костянтиновичем, його переховували саме на території Подільської губернії. Спочатку в Умані, а потім у селі Тиврів нинішньої Вінницької області.

На що сподівався імператор? На те, що племінник, позбавлений в оренбурзькій глушині звичного оточення і способу буття, зіп’ється і пустить собі кулю в лоб, як той, загнаний Австрійським двором ерцгерцог Рудольф? Можливо, так і сталося б, якби не диво, таке ж, як в історії з опальним Яном Ортом.

Справжній обраниці князя було лише 16 років. Її звали Надія. Погодьтеся — символічно. По матері — з українських козаків Опановських. Це навіть не прізвище, а знак. Українські козаки у складних ситуаціях уміли ОПАНОВУВАТИ себе. Росіяни — "брали себя в руки".

І ця дитина повелась, як справжня українська козачка. Вона погодилась обвінчатися з опальним князем, утричі старшим за неї, бо покохала його по-справжньому. Вона витримала неймовірний тиск і з боку Двору, і з боку церкви (котра поквапилася оголосити їхній шлюб недійсним) й народила своєму чоловікові двох прекрасних синів і, врешті-решт, домоглася аудієнції у нового імператора Всеросійського Олександра ІІІ. Той свого двоюрідного брата Миколу чомусь не любив. Чому? Встановити не вдалося. Проте встояти перед харизмою молодої козачки не зміг.

Влітку 1881-го, за три місяці по вбивству Олександра ІІ в житті опального подружжя Волинських відбулися значні зміни. Ні, про повну реабілітацію не йшлося. Але новий імператор визнав шлюб Надії і Миколи. Більше того, повернув усій родині, включно з дітьми, старий князівський титул одного з далеких предків Миколи Костянтиновича. Віднині їх було звелено йменувати Князь і Княгиня Іскандери. У перекладі з тюркської — переможці. Обох синів прийняли до пажеського корпусу, який вони блискуче закінчили. Щоправда, про повернення до Санкт- Петербурга не могло бути й мови. Решту життя Іскандери провели в далекому Ташкенті. Але це вже окрема історія — не для цього дослідження.

У 1992-му президент Росії Борис Єльцин наказав Генеральній прокуратурі держави провести в архівах детальне розслідування щодо обставин загибелі всіх представників династії Романових у 1918–1919-х роках. І тоді спливли заховані за сімома замками і в царські, і в радянські часи сенсаційні подробиці.

Цілком ймовірно, що вся історія з начебто вкраденими Миколою Костянтиновичем діамантами була провокацією на найвищому рівні. Бо при обшуку в його робочому столі виявили таку суму готівкою, що набагато перевищувала вартість отих горезвісних фамільних коштовностей. Окрім того, в разі потреби будь-який банк імперії мав би за честь позичити будь-яку суму представнику правлячої династії на максимально пільгових умовах.

Це перше.
Друге: про те, хто така Фанні Лір насправді і, як кажуть, якого вона поля ягода, російська жандармерія, виявляється, знала ще до того, як ця паннунця зійшлася із Великим Князем. У секретних звітах агентів зарубіжної розвідки Корпусу жандармів на ім’я Його Величності вона фігурує під своїм справжнім прізвищем — "американська авантюристка Блекфорд". То чого ж Двір мовчав і чухався аж три роки?

Третє: Микола Костянтинович і його кохана Надія Олександрівна доживали віку під титулом князів Іскандерів. Проте на їхню "ташкентську відсидку" ощадливий Олександр ІІІ виділяв суму, що перевершувала традиційний "оклад" членів Дому Романових.

Сучасних російських слідчих цікавили лише обставини смерті Миколи Костянтиновича та членів його сім’ї. З’ясувалося, що опальний Великий Князь помер 14 січня 1918 р. від гострого запалення легенів. До того він устиг підняти над своїм будинком червоний прапор (наївний!) і привітати нову владу з поваленням ненависної йому особисто династії Романових. Нова влада оцінила цей жест, бо дозволила відспівати покійного в церкві, але виключно приватно, в родинному колі. Саму церкву і надгробок Миколи Костянтиновича стерли з лиця землі вже за кілька років. Його кохана козачка ще 10 років жебракувала на базарах і жила в якійсь розваленій халабуді. Померла 1929 р. страшною смертю: від укусу скаженого собаки.

Обидва сини — Артемій і Олександр — революційного наїву батька не розділили. Воювали в Білій Гвардії. Артемій загинув у 1919-му, Олександр разом із генералом Врангелем устиг евакуюватися з Криму до Європи. Помер у середині 50-х.

Окремої розповіді, напевне, заслуговує онука Миколи Костянтиновича — Наталя Андросова. Від смерті в ЧК її порятував вітчим, що дав їй своє прізвище і надійно заховав таємницю походження дівчинки. До війни вона встигла закінчити сім класів школи і курси водіїв вантажівок. Серед радянських дівчат тоді це було дуже престижно. Усю Велику Вітчизняну війну провела на фронті за кермом легендарної "полуторки". Потім уславилася на весь Радянський Союз як перша жінка-виконавець смертельного циркового трюку — мотогонки по вертикальній стіні. Дочекалася краху СРСР і громадянської реабілітації свого діда.

Це щодо результатів слідства. А от історики так і не дійшли спільного висновку, що ж сталося отого триклятого 12 квітня 1874 р. Версії висувалися найфантастичніші. Приміром, Микола Костянтинович таки вкрав оті діаманти аби… фінансувати діяльність терористичної організації "Народна Воля", що мала наміри вбити його дядька-імператора. Гарно для серіалу на телеканалі НТВ, але не більше. Нам видається, що вся провина Миколи Костянтиновича полягала в тому, що він був… занадто розумний задля династії Романових. Книжки читав, не тільки колекціонував твори мистецтва, а й розумівся в них. І нарешті — який жах! — першим в історії династії одержав вищу освіту. Уявляєте? Двісті п’ятдесят років нащадки Івана Кобили і Семена Жеребця обходилися навіть без середньої гімназичної освіти. А цей — занадто вумний! Та таких — тільки до божевільні! Але все це лише здогадки, здогадки, здогадки…

Віндзори

Після народження в 1894-му, перший правнук британської королеви Вікторії одержав титул принца Уельського та право, як офіційний спадкоємець престолу, йменуватися Його Величністю з моменту появи на світ. Вихрестили його під довжелезним іменем: Едвард-Альберт-Христіан-Георг-Андрій- Патрік-Давид. Ледь-ледь святців вистачило. Сам принц просив, аби до нього зверталися "Девід". Хоча з моменту смерті батька він мусив прибрати офіційний титул Едварда VІІІ. Але ми дещо забігаємо наперед. На відміну від недолугих, як австрійська солдатська муштра, австрійських же ерцгерцогів чи, знову ж таки, тупих, як сибірський валянок, російських великих князів, принц Уельський був людиною освіченою, тямущою і своєю поведінкою, за великим рахунком династію не зганьбив ані разу.

До пори до часу…
Молодий спадкоємець брав участь у Першій світовій війні як офіцер збройних сил Його Величності. Щоправда, на передову принца не пускали. Але сам факт його появи на людях у фронтовому однострої підтримував патріотизм підданих на належному рівні. Бо піддані — вони як діти. З одного боку, вередують, місяця з неба вимагають. А з іншого — їм так мало треба для щастя! Побачили живого принца, дехто навіть помацав його за рукав френча кольору хакі і — вері вел! А тут іще хоч і далекий, але родич Микола ІІ, імператор Всеросійський і прочая нагородив Девіда Георгіївським хрестом третього ступеня, проминувши найнижчий, четвертий. Може й, дрібниця, але це як хороше слово для кицьки — і принцові приємно.

У повоєнні роки принц "пролонгував" любов до народу, а народ поважав свого майбутнього короля. Під час великої депресії 20–30-х років Девід вів ощадливий спосіб життя: не шикував, "ролсройсів" і "ролексів", як циган коней, не міняв, на відміну від деяких сучасних "мажориків" нічних автоперегонів у центрі Лондона не влаштовував. Це ж вам Велика Британія! Тут саме поняття "громадська думка" — не порожній звук. І для журналістів — король ти, чи не король, а лише прем’єр, а як заслуговуєш, то так вмиють!

Щоправда, були у Його Величності й маленькі слабкості. По-перше, вперто не одружувався. А це, знаєте, для спадкоємця престолу не теє… от він не полюбляє персональним потягом пересуватися, віддає перевагу літаку, а вони ж занадто часто розбиваються! І що тоді? Друга слабкість була не такою уже й дрібничкою. Постійні амури з одруженими жінками. Щоправда, не з тими, що з вищого товариства, а з народу (див. вище: "…принц продовжував любити народ"), конкретно — з трудової буржуазії. І йому добре, і обраниці — честь!

Вінценосний батько Девіда відійшов у кращі світи 20 січня 1936-го. Того ж дня, згідно з принципом "король помер — нехай живе король!" принца Вельського проголосили королем Едвардом VІІІ. Наступного дня відбулася відповідна публічна церемонія. І отут несподівано Його Величність Король — головнокомандувач збройними силами, фельдмаршал сухопутних військ, адмірал флоту, маршал військово-повітряних сил, кавалер численних британських та зарубіжних орденів, серед них таких екзотичних, як британські ордени Підв’язки, Бані, Будяка, датський Орден Білого Слона та іспанський Орден Золотого Руна, — неприємно вразив своїх підданих. Почесне місце одесную від монарха, котре, за багатовіковою традицією, мала зайняти майбутня королева — "прикрасила" чергова коханка Едварда-Девіда, така собі Уолліс Сімпсон. Сорокарічна заміжня (!) жінка, у другому шлюбі (!), а на додачу — громадянка США (!), тож аристократичної крові годі й сподіватися.

На загальне здивування новий монарх повівся спокійно: ну то й що, що заміжня? Завтра ж подасть документи на розлучення. Ну й що, що вдруге заміжня? Зате вона його любить. Ну то й що, що некоролівської крові? У якому, леді енд джентльмени, столітті живемо? Он Габсбурги з Романовими так дбали про чистоту крові… і де їхні імперії? Парламент та уряд разом із англіканською церквою вирішили не поспішати з коронацією. У такий спосіб на троні все ще величезної, хоча вже не дуже могутньої імперії опинився король без корони. Азартні піддані билися об заклад, преса накручувала тиражі, весь світ ні про що інше й не говорив. Навіть про те, що якийсь там Адольф Гітлер у Німеччині, який послав подалі Версальські угоди, стрімко розбудовує армію та прагне реваншу.

Це тривало без дев’яти днів рік. Після численних публічних дискусій та закулісних перемовин британський уряд запропонував своєму королеві три варіанти: забути про пані Сімпсон як про жахливий сон, одружитися з пані Сімпсон і спровокувати цим таку кризу, що згубить не лише династію, а й гіпотетично імперію. І нарешті — зректися престолу і хоч щодня водити свою кохану під вінець.

Едвард VІІІ публічно оголосив 11 грудня 1936 р., що він обирає любов: І, здається, це була перша в новітній історії європейських монархів настільки відверта заява. Зазвичай посилалися на одвічні традиції, тягар обов’язку, в крайньому випадку — на рикошет від дурної кулі чи психічну хворобу. А тут — на увесь світ прозвучали зрозумілі кожній нормальній людині слова: для мене обручка дорожча корони!" Ми довго радилися, коли працювали над цим дослідженням і, зрештою, вирішили вивести поза рамки опис подробиць життя пані Сімпсон до її зустрічі з принцом Уельським. По-перше: хто ворогів не мав? По-друге, а також по-третє, четверте і стодвадцяте — вона його справді кохала. І розділила його подальшу долю, а не кинула свого обранця, як ота авантюристка Фанні Лір. А спогади про своє кохання написала лише після смерті чоловіка. Дуже делікатні. Ніякої сенсаційності. І назва, як на наш розсуд, проста і зворушлива: "Серцю не накажеш".

Постскриптум

Що не кажіть, але британці справді велика нація. Вони ніколи не знущалися зі свого некоронованого короля Едварда VІІІ. Не влаштували йому "нещасний випадок на полюванні", як ерцгерцогу Рудольфу, не змусили тікати на край світу, як ерцгерцога ЙоганнаСальватора, не заслали у якийсь там свій африканський чи азійський Туркестан, як князя Миколу Романова-Іскандера. Навіть після офіційного шлюбу Девіда і Уолліс, що відбувся у Франції за півроку, присвоїли молодій титул герцогині Віндзорської! І залишили Едварду титул Його Величності. Вони й справді прожили довго і щасливо. Едвард помер 1972-го, герцогиня пережила його на 14 років. Їх поховали поряд у Лондоні, в королівській усипальниці Віндзорів, поставивши у такий спосіб крапку над усіма чутками, плітками і міфами.

Валерій і Наталя
Лапікури



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги