Бухгалтер страху


Бухгалтер страху

Остання велика таємниця Другої світової війни

Одразу маємо застерегти: це не наше визначення. Саме таке формулювання вжили сучасні англійські історики, коли за 50 років після війни повідали широкому загалу про надсекретну операцію, проведену у травні 1945 р. в Берліні. Британська розвідка, точніше — розвідка військово-морських сил Його Величності викрала з-під носа радянських спецслужб одного з найближчих соратників Гітлера, партайгеноссе Мартина Бормана і вивезла його до Великобританії. Що називається — без жодної подряпини.

Отоді один-єдиний раз перетнулися професійні інтереси командора ВМС Британії Йєна Флемінга і головного чекіста радянської окупаційної зони в Німеччині генерала Івана Сєрова. Цікаво, що вищезгадана операція носила назву… "Джеймс Бонд".

Невдовзі після цього блискучого тріумфу командор Флемінг повернувся до цивільного життя і перерваної війною письменницької праці. У 1954-му вийшов його роман "Казино "Рояль", що започаткував легендарну бондіану.

Щодо генерала Сєрова, то він, попри цю гнітючу поразку, ще майже 20 років перебував на вершині керівництва радянськими спецслужбами. Цікаво, що в тому ж 1954 р., образно кажучи, світ побачило його головне дітище: Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР. Саме він, Іван Олександрович Сєров, створив і очолив цю унікально зловісну організацію з відомою всьому світові абревіатурою КДБ.

Недаремно кажуть, що колишніх розвідників не буває. Попри повну зайнятість бондіаною письменник Флемінг уважно спостерігав за подальшою кар’єрою свого суперника. В середині 50-х років він несподівано для багатьох публічно зазначив:

"…генерал армії Сєров, поза сумнівом, є фігурою крупнішою, аніж був свого часу його попередник Берія. Нині він разом із Хрущовим править країною. Можливо, настане день, коли Сєров стоятиме вище всіх на сяючій вершині влади".

Ця інформація негайно була донесена тому, хто офіційно стояв в СРСР над усіма — Микиті Хрущову. Не одразу, звісно, але свої висновки він зробив. І, здається, був єдиним на той час, хто зрозумів, про що реально йдеться у засторозі відставного британського командора.

"ВОЛОГОДСЬКИЙ КОНВОЙ ЖАРТУВАТИ НЕ ЛЮБИТЬ"
Мало хто знає, що в СРСР, крім кібернетики, генетики та соціології в "продажних дівках капіталізму" ходила й скромна-тиха наука етнопсихологія. Відтак приказку про вологодський конвой знали чи не всі постояльці гігантської комуналки під адресою Радянський Союз, а пояснити, чому саме вологодський і чому не любить — не міг, напевне, ніхто. Просто констатували і намагалися триматись якомога далі.

А між тим, російські Государі були набагато кращими психологами, ніж увесь більшовицький агітпроп, гамузом узятий. Бо ще з ХVІ століття охорона особливо важливих царських в’язниць доручалася гарнізонам, набраним виключно з казенних мужичків Вологодської губернії. Що тобі Петропавлівка, відома всьому світові, що інші тюремні замки, фортеці і буцегарні! Вологодський конвой на Русі віками вважався синонімом жорстокості, службової тупості. І водночас — патологічної вислужливості й дисципліни. Недаремно, як тільки ще в 20-х роках минулого століття радянська влада почала розбудову Архіпелагу ГУЛАГ із Соловків, то конвойну команду для цього земного пекла чекісти набрали у Вологді.

У чім річ? Вчені пояснюють точно, але довго, сумно і незрозуміло. Мовляв, саме на Вологодщині мало не до кінця ХХ століття збереглася в автохтонного населення патріархальна традиція часів напевне ще навіть до татаромонгольських. Пояснимо на пальцях: дід Каширін, з-під різки якого випорснув великий пролетарський письменник Максим Горький, у порівнянні з вологодськими мужичками був — без перебільшення — матір’ю Терезою, Махатмою Ганді і Папою Іоанном Павлом Другим в одній іпостасі. Тільки на Вологодщині навіть дорослі сини, що мали вже свої сім’ї, не наважувалися не те що заперечити Отцу, а й не так на нього глянути. Виживав той, хто біг попереду найменшої батьківської примхи. Жахливо, але саме тут, на Північному Сході ЄВРОПИ буйним цвітом розквітав інцест, себто, кровозмішення. Саме тут виник термін "снохач" — себто батько, що взяв за коханку дружину сина. А часом і власну дочку.

І саме тут у 1905-му народився Ванька Сєров. Будемо сподіватися, що від власного батька, а не діда.

"ТАК ШО ДЄЛАТЬ? ДЄЛАТЬ-ТО ШО?"
А тепер уявіть собі, хоча це й непросто сучасній людині: вам тринадцятий минуло, а тут спочатку в Пітері, а згодом і у Вологді бабахнула революція. І, як вони, ці більшовики співають на своїх зібраннях, хто був ніким, той став усім. А відповідно, хто був усім чи бодай чимось помітним, тому краще про це вголос не згадувати.

І от вам ледь-ледь тринадцять, а ваш тато — той, кого нові хазяї життя ненавидять особливо люто. І називають не інакше як жандармською наволоччю. І нікуди не дінешся, бо хто такий Олександр Павлович Сєров, знає вся Вологда. Він до тієї клятої революції мав не лише власний хутір із ланом, лісом і луками, а й будинок у Вологді на вулиці Золотушній. Бо був старшим офіцером кінної тюремної варти спеціальної в’язниці — Кадомської — для панів політичних. А зараз його колишні підопічні — у Кремлі. У царських палатах. Країною крутять, як їм заманеться.

І серед них — отой вусатий-бородатий, рудий-конопатий, що у статусі засланця жив у 1912 році на вулиці Золотушній. Знімав куток за дві хати від сєровської. Що порадите? Дременути так, щоб і собака не загавкав, як це зробив татусь Олександр Павлович? Не в наші роки. Щастя в іншому треба шукати.

Для початку Сєров-молодший перебирається до міста, а фактично містечка Каднікове. З одного боку — не село, народу багато, не всі один одного знають, з іншого — глушинь, до залізниці втомишся їхати, до тракту на Архангельськ — ноги зіб’єш. Ведмежий кут! І ніхто у Кадніковській школі не поцікавився, чи справді Іван Сєров — син, онук і прапрапра… селянина, чи все то, професійно кажучи, легенда, а по-простому "туфта".

Ну от, якось притерлося, перетерпілося, надворі вже 1923-й, в газетах все частіше про того рудого-конопатого згадують, а в руках — свідоцтво про середню освіту. На ті часи майже така ж рідкість у вологодській глушині, як, скажімо, нині диплом Інституту міжнародних відносин. І отут наступний вольт: Іван Сєров із новеньким атестатом на руках влаштовується "ізбачом", себто директором хати-читальні. Посада невеличка, зате номенклатурна. Бо підлягає політвідділу повітового комітету партії більшовиків.

Вже за півроку — перше підвищення: голова сільради в одному з Богом забутих сіл Кадніковського ж повіту. Але!.. В армію тоді брали з 21 року. Молодий та ранній Іван Сєров не чекав, доки йому з військкомату повістку принесуть, а в неповні 20 змайстрував сам собі комсомольську (в організацію ще в школі вступив) путівку-направлення на навчання в Ленінградському військовому училищі. Документи, звісно, сам собі намалював — і про бездоганне селянське походження, і про повну відсутність підозрілих родичів, і характеристику з повіткому про ведення більшовицької пропаганди серед селянства додав. Усе, як належить.

До речі, коли за багато років деякі особливо допитливі у цивільному перелопатили всі вологодські та кадніковські архіви у пошуках бодай якихось слідів життя і діяльності громадянина Сєрова Олександра Павловича, то надибали на дві скромні течки. На кожній було написано: "Сєров Олександр син Павла — із селян". А всередині лежали анкети та довідки ну зовсім інших людей. З іншими прізвищами. Така от бюрократична недбалість.

"МАРШІ, ПОЛІГОНИ, МОЛОДІ ЛІТА"
Свою молодість курсант Іван Сєров вибудував чітко, передбачливо і не за віком серйозно. Вже за рік навчання в піхотному училищі він став членом ВКП(б). Як казали тоді і по тому, одержав хлібну картку. Грубо, але точно. Ще не встиг пригвинтити до петлиць першого офіцерського однострою лейтенантські "кубарі", як знову подався у військову науку. Вирішив перекваліфікуватися в артилериста. Як одному з кращих випускників йому пішли назустріч. З 1928 році Іван Олександрович служить начальником артилерійської розвідки в гарнізонах Північного Кавказу. Розвідка виявилася набагато цікавішою справою, ніж тупе бабахання з гармат. Місце служби обрав сам. Сказав би хтось тоді, що його знання кожної ущелини, кожного камінчика у цих краях за кілька років допоможе йому прикрасити свій вже генеральський кітель найвищим з орденів, які вручали тоді радянським полководцям — Орден Суворова першого ступеня. Але про це — згодом.

У 1934-му Іван Сєров уже майор, виконуючий обов’язки начальника штабу дивізії. І не десь там у заштатному богодухівському гарнізоні, а в 24-й Самаро-Ульяновській Червонопрапорній Залізній Дивізії! Еліта не лише Київського військового округу, а й всієї Червоної Армії. Перевели за відмінну службу на Кавказі. На додачу — хоч і за званням майор, але посада полковницька. То куди ж такого талановитого прилаштувати, окрім як до військової академії — до Москви! А там — ну й дива! — без усяких знайомств і могутніх покровителів за рік навчання Наркомат оборони переводить Сєрова до Академії генштабу імені Фрунзе. Світла мрія чи не кожного радянського офіцера! Але здійсненна тільки для одиниць.

Як він прорахував своє майбутнє, цей молодий провінціал? Немає відповіді. Сам він не любив розповідати про молодість. Та й взагалі про свою службу.
А щодо архівів — то окрема історія.

УГОДА З ДИЯВОЛОМ
Отак непомітно настав рік 1939-й. Академію закінчено, звісно, з відзнакою. Непогане призначення на Далекий Схід. Подалі від Європи, де війна вже не просто дихає у спину, а штовхає. І отут майор Сєров чи не вперше дозволив собі ма-а-аленьке послаблення, яке ми теж не можемо витлумачити. Хоча є версії.

Більшість випускників, ледь одержавши призначення, чимдуж рвонули по гарнізонах. Сєров затримався, пославшись на якісь справи. Може, на відпочинок у Москві наприкінці січня? Новий рік давно минув, а Різдво Христове комуністам та ще й військовим відзначати — на рівні самогубства.

Дід Мороз з’явився до гуртожитку Академії, прибравши особу начальника Головного політуправління Червоної Армії, армійського комісара Лева Мехліса. Він зібрав усіх, хто ще не роз’їхався, і урочисто оголосив, що партія більшовиків і особисто товариш Сталін мобілізують усіх присутніх до лав НКВС. Це зараз важливіше, ніж переводити казенний боєприпас на полігонах. Співбесіда завтра на Луб’янці.

Слово "мобілізація" в такій ситуації виглядала швидше умовністю. Бо співбесіду проводили не хто-небудь, а нещодавно переведений з Кавказу товариш Берія і сірий кардинал більшовиків Малєнков. За спогадами тих, хто пройшов цей фільтр, із майором Сєровим розмовляли дуже приязно і начебто ні про що. Але він єдиний вийшов із процесу майором Держбезпеки, що відповідало армійському званню комбрига — це щось між полковником і генерал-майором. Дружина Сєрова, щоправда, бідкалась: як це так, невже її коханий буде тепер носити міліцейську форму? Але дізнавшись, що їх уже прикріпили до розподільника та закритих магазинів НКВС, вгамувала свої естетичні закидони. А ми от сидимо і міркуємо: а якби майор Сєров поїхав на Далекий Схід, чи повернувся до б рідної Залізної Дивізії? Що би з ним було? Що після нього залишилося б? Тоненька течка у центральному архіві міністерства оборони? Звання комбрига під пенсію? Чи чесна загибель разом із усією 24-ю дивізією в останньому бою восени 1941 р. під Лубнами? Так, смерть, але, принаймні, чесна.

Сєров зробив інший вибір. Недаремно найкращі в Росії професійні старці з Калузької губернії говорили:
— Атож, ми побираємося Христа ради. Але у нас совість є. А у отих вологодських собацюр навіть кров зіпсута.

За дев’ять днів служби в центральному апараті НКВС майора Держбезпеки Івана Сєрова підвищили до старшого майора, себто армійського генерала і призначили… начальником головного управління робітничо-селянської міліції. Що там Наполеон із його жалюгідною артилерійською батареєю! Наступного дня Лаврентій Берія повів мало не за руку молодого начальника всієї радянської міліції до Кремля на офіційне представлення Вождю.

Після статутного обміну ритуальними фразами і побажаннями Іван Сєров раптом сказонув:
— Товаришу Сталін, ви пам’ятаєте, як перед Новим 1912-м роком у вологодському засланні попросили сусідського хлопчика принести вам дві пачки цигарок і дали 20 копійок? Вибачте, так склалося, що я можу виконати ваше прохання лише зараз. Ви ж тоді раптом зникли…

І поклав на стіл перед Сталіним дві коробки з цигарками і здачу.

Отой самий, вусатий-бородатий, рудий-конопатий, постоялець з вулиці Золотушної (нині Марії Ульянової, до речі) припік зухвальця своїм славетним рисячим поглядом. Потримав досхочу паузу і відповів:
— Хороший хлопчик! Здачу залиш собі. Після короткого двомісячного стажування в головному управлінні Держбезпеки Сєрова підвищили до комісара ДБ третього рангу і призначили наркомом внутрішніх справ Радянської України.

Схоже, Сталін замінив Івану Сєрову батька. Він був єдиною людиною, кого Іван Олександрович не те що жодного разу не зрадив, а навіть подумати про це не наважувався. Окрім того, правим був Микола Васильович Гоголь, коли вустами козака-характерника Пацюка зауважив, що нічого чорта шукати тому, у кого чорт за плечима.

НЕХОРОШЕ МІСЦЕ АБО ГНИДИСТА ПОСАДА
Комісар Сєров прийняв справи в українському НКВС за добу після початку Другої світової війни. З одного боку — нова посада дозволила йому негайно встановити тісні стосунки з трьома людьми, найпотрібнішими в його ситуації. Це Микита Хрущов, більшовицький хазяїн України, Георгій Жуков, командуючий КВО та новий улюбленець Сталіна. І… тримайтеся, бо будете падати… татуньо Мюллер, начальник гітлерівського гестапо. Такі от стрибки і гримаси повсякдення!

З іншого боку — київський наркомат серед досвідчених чекістів вважався місцем нехорошим. Щоб не сказати гірше. І все через сєровського попередника Олександра Івановича Успенського. Призначили його українським наркомом НКВС наприкінці січня 1938 року.

За шість місяців зробили членом політбюро ЦК КПБУ і розвісили його портрети на вулицях та в установах. Ще за місяць дали Орден Леніна за успішне винищення ворогів народу в Україні, а на початку листопада звеліли потихеньку пакувати валізи до Москви на підвищення. За кілька днів вранці підлеглі знайшли в кабінеті наркома тільки покладену на столі записку: "Шукайте мене в Дніпрі". Пошукали. І знайшли на березі славетної річки — чоботи, кашкет і гімнастерку товариша Успенського. З’ясувалося, що напередодні хтось подзвонив йому по закритій телефонній лінії, якою користувалися виключно члени кремлівського політбюро…

Замість пошуків тіла оголосили всесоюзний розшук і лише за півроку на протилежному кінці Союзу затримали дезертира з фальшивими документами на ім’я Івана Лавріновича Шмашковського, пролетаря і члена профспілки. Успенського швиденько приліпили до справи проти колишнього наркома Єжова, після чого розстріляли по скороченій процедурі. А до Києва мало не рік по тому їхати ніхто не хтів.

Такі страшилки наполохали б кого завгодно. Але не сина й онука вологодських конвойних жандармів. Тим більше, що в Києві Сєров пробув лише кілька днів. А потім разом із маршалом Жуковим вирушив на Галичину у так званий визвольний похід. Кремлівський Батько поставив перед слухняним хлопчиком конкретне завдання:
— В найкоротші строки депортувати зі Львова в глибину СРСР усі контрреволюційні елементи польського походження, а також українську націоналістичну буржуазну агентуру. Звісно, без усяких там викрутасів на взірець ордерів, постанов і т. ін.
— Зробити це не просто швидко, а й максимально тихо — аби не викликати антирадянських заворушень серед населення.
— Не повторити помилок, допущених під час пошуку Успенського, коли одного втікача півроку шукали всі чекісти, міліція, партійні і комсомольські активісти і навіть колгоспники.

ДЛЯ КОГО ТОЙ ВЕРЕСЕНЬ СТАВ ЗОЛОТИМ?
Звісно, насамперед, для дрібної й не дуже дрібної тилової наволочі, що заявилася на Галичину в обозі передових частин Червоної Армії. Ця публіка одразу рвонула спустошувати магазини, крамниці та базари "визволеного" краю. Адже для тодішнього совка Львів був першим європейським містом, до якого вони втрапили. Нагадаємо лише одну другорядну, але символічну дрібницю: дружини радянських офіцерів, чекістів та інтендантів саме у Львові восени 1939-го побачили нарешті, що ж таке справжня жіноча білизна. Щоправда, дехто з них переплутав нічні пеньюари з вечірніми сукнями і з’явився у такому пікантному вигляді до ресторану "Жорж". Завсідники добряче повеселилися, але невдовзі всім стало не до сміху. У Львові почали зникати люди.

Комісар Сєров, на відміну від своїх попередників, не влаштував із боротьби з контрреволюційним елементом масштабне пропагандистське дійство. Він підійшов до справи як штабник і бухгалтер.

Випускник Академії Генштабу Іван Сєров розписав усю акцію на папері: де, коли, хто і кого. А як нащадок тюремників підрахував, як зробити так, аби не було великих збитків казні. Отже: ніяких повісток, гупання чобітьми у двері о п’ятій ранку, залучення дільничних міліціонерів, двірників, сусідів-понятих, багатогодинних обшуків, а головне — прилюдного конвоювання затриманих. Усе має діятися тихо і швидко. На порозі — пара ввічливих молодиків, бажано у цивільному, запрошують господаря пройти з ними. Пора пізня, але ще не ніч. Контрольні фрази: "Задля вашої безпеки" або "Треба проконсультуватися". Ніяких речей, тільки документи, ніяких зайвих свідків, ніякого галасу. Зібраний "контингент" конвоювали на вокзал пішки, глухої ночі, коли всі сплять.

Спочатку зникли діючі офіцери розгромленого Війська Польського, далі — офіцери запасу, відставники і пенсіонери, потім — чиновники польських державних установ, просто заможні поляки, нарешті — інтелігенція: адвокати, професура, викладачі вищих навчальних закладів та шкіл. У такий спосіб за короткий строк із Галичини було потай вивезено близько 400 тисяч депортованих поляків. Щодо "українських буржуазних націоналістів", то ними набили по вінця місцеві в’язниці і нашвидкуруч пристосовані для цієї брудної справи численні монастирі. До речі, черниць львівських жіночих монастирів депортували останніми. І до того ж — демонстративно. Вибили танками ворота, похапали нещасних в одних сорочках, покидали у вантажівки й глибокої осені в теплушках, які тільки так називались, без їжі та води повезли на Схід. Кажуть — до кінцевого місця прибуття живими ніхто не доїхав.

Кремлівський Батько оцінив старанність "хорошого хлопчика". Комісар Сєров одержав Орден Леніна і карт-бланш на розповсюдження свого формату депортацій. Ось лише короткий перелік: у 1940-41 році орденоносець Сєров "зачищав" силоміць приєднані до СРСР країни Балтії. Ця акція мала назву "Операція Весна", хоча провадилася восени 1940 — взимку 1941-го. Сценарій той же, що і у Львові. За даними сучасних російських істориків, явно заменшеними, у такий спосіб було депортовано 320 тисяч литовців, 170 тисяч латишів і 175 тисяч естонців. Останній ешелон із Таллінна відійшов у ніч на 14 червня 1941 року.

Того ж 40-го року Сєров зачищав Молдавію, а також депортував чи не всіх фіннів із Карело- Фінської РСР. Це в помсту за ганебно програну Фінляндії "зимову війну".

На початку 1941-го Сєров став заступником самого Берії у наркоматі внутрішніх справ. А з 1947-го по 1954-й — першим заступником шефа цього відомства.

Одразу після нападу Гітлера на СРСР (незрозуміло, чого він так поспішав, бухгалтер страху все зробив би замість нього і фюреру залишилося б тільки з’явитися "у білому фраку і грати на контрастах"), Сталін наказав Сєрову вивезти до Середньої Азії всіх німців Поволжя. Ліквідація автономії дещо затяглась на два місяці. Через величезний обсяг роботи довелося залучати зняті з фронту (!!!) військові частини і нарешті, дві найвідоміші операції, розроблені Сєровим: тотальне виселення з Північного Кавказу чеченців, балкарців, інгушів, карачаївців та калмиків. Згодилося знання топографії Кавказу з армійського минулого Сєрова. І нарешті — Крим! Сотні тисяч кримських татар, болгар, греків та вірмен під конвоєм, уже не криючись, заштовхують, мов худобу, у товарні вагони і відправляють за звичним маршрутом на Схід.

Із величезної біографії генерала армії Сєрова ми свідомо взяли лише кілька епізодів становлення і самореалізації цієї, поза сумнівами, яскравої особистості. Недаремно, коли в 1954 році "хороший хлопчик" за розпорядженням Хрущова створив і очолив КДБ, це так занепокоїло його колишнього британського суперника командора Флемінга. Поєднання таких двох по-своєму талановитих, а в чомусь навіть геніальних антиособистостей створило реальну загрозу всьому людству. Ракетна криза навколо Куби 1961-го, коли до Третьої світової війни залишалися хвилини, довела правоту Флемінга. Спецслужби та уряди США і Великобританії розробили і провели засекречену операцію, в результаті якої з "сяючої вершини влади" злетів спочатку генерал армії Сєров, а рік потому — і його кремлівський покровитель М. С. Хрущов.

ТЕ, ЩО МИ МУСИМО СКАЗАТИ
Порпатися в біографії та діяннях "вологодського селянина" було для нас, м’яко кажучи, обтяжливою справою. Проте це зміцнило нас у переконанні: будь-який диктаторський чи навіть авторитарний режим, насамперед, присипляє розум пересічних обивателів. І, згідно з визначенням геніального Франсіско Гойї, цей сон породжує чудовиськ.

Поза сумнівами, й сам генерал Сєров, і його Кремлівський Батько, і ще чимало радянських діячів тої пори — згаданих і не згаданих нами — були психічно хворими людьми. Невиліковно хворими. Соціопатія, на яку вони потерпали — це, передусім, патологічна жадоба безмежної влади і повного контролю. На побутовому рівні соціопат стає серійним убивцею-маніяком. Але, якщо його, борони Боже, допустити до реальної влади, манія може набути глобальних масштабів…

Валерій і Наталя Лапікури



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги