Дон Кіхот на троні. Несподіваний ракурс


Дон Кіхот на троні. Несподіваний ракурс

Переднє слово

Власне, воно, це слово, з успіхом може бути і заднім, і навіть "посереднім". Бо має до кон-кретної теми нашого дослідження вельми відносний стосунок. Звісно, не такий, як обов’язковий розділ у радянських дисертаціях — про непересічну роль КПРС і радянського уряду у вирішенні проблеми штучного запліднення великої рогатої худоби. Але певним окремим прихильникам буквалізму так може видатися. Ну й нехай!

Про що йдеться? Про горезвісний вислів чи навіть науковий термін "суд історії", запроваджений саме радянськими більшовицькими ідеологами. Їм, бачите, мало було самосудів і пародій на суди над мільйонами живих співвітчизників. Їм свербіло "вчинити позов" тим, хто відійшов ще до того, як одна шоста земної кулі забарвилась у колір крові.

У попередні віки народ був обачніший. Вживався інший термін — "суд Божий". Але це, погодьтеся, дещо інше. І навіть нарваний геній російської поетичної музи Михайло Лермонтов не закликав до фізичної розправи над фактичними винуватцями смерті Пушкіна, а лише погрожував "наперсникам розпусти" Божим судом і його грізним суддею. Забігаючи наперед, зауважимо, що сам О.  С. Пушкін, котрий і для сьогоднішніх росіян "наше все", від політкоректності не страждав. Ось одне з його поетичних пророцтв: "Мы добрых граждан позабавим и у позорного столпа кишкой последнего попа последнего царя удавим". М-дя…

Але не будемо відволікатися. У цьому дослідженні ми нікого не судимо. Ні за якими юридичними законами — чи тих часів, чи наших. І навіть не засуджуємо морально… ну хіба що надто напрошується.

Як зазначено у заголовку — ми пропонуємо погляд на добре відому історичну особу під несподіваним ракурсом.

А ось характеристика особистості з-під руки його сучасника: жорстокий, грубий, злопам’ятний, нестерпний до свободи думки, мерзотний розпусник, що збезчестив незліченну кількість порядних дівчат і жінок. Одне слово — реакціонер! Так вважав Олександр Герцен. І слідом за Герценом повторювали, не вдумуючись, а головне — не аналізуючи фактів та обставин, численні покоління спочатку дореволюційних демократів, а згодом їхні радянські спадкоємціленінці.

УВАГА! Про реабілітацію, як ви вже, напевне, здогадалися, Миколи Павловича Романова, одинадцятого російського імператора Миколи І, не йдеться. Бо реабілітація  — то процес суто юридичний. А у нас інший жанр.

Давайте погортаємо ті сторінки біографії Миколи Павловича, котрі й досі мало кому відомі.

Те, що нині називають "резюме"…

•  Народився 1796  р. у родині Великого Князя, спадкоємця російської корони Павла Петровича Романова. За рік по смерті бабусі  — імператриці Катерини ІІ  — його тато став царем.
•  Батька втратив рано — у березні 1801  р. його задушили під час останнього в історії династії двірцевого перевороту. Спадкоємцями престолу до цього сумного моменту були старші на 20 років брати Миколи Павловича  — Олександр Павлович (головний) та Костянтин Павлович (дублюючий). Сашко став царем, а Костик  — спадкоємцемцісаревичем. Сучасники звинувачували обох великих князів у причетності до смерті їхнього батька. Проте всі, хто доклав до цього руки, чомусь дуже швидко пішли з життя, а їхні архіви були вилучені і знищені людьми з канцелярії Зимового палацу.
•  Наступні 24 роки молодші Павловичі надійно перебували в глибокій тіні своїх старших вінценосних братів. До грудня 1825  р., але про це  — нижче…

Спасибі старшим братикам за щасливе дитинство!

У своїх спогадах Микола Павлович з дивовижною відвертістю описав свої відчуття п’ятирічного хлопчика після несподіваної втрати батька. Крім загального почуття тривоги і розпачу матері — радість, так, саме радість, що вони з мамою повертаються до Зимового палацу, звідки родина Павла Петровича переїхала до "Інженерного замку" незадовго до замаху. Геніальна, суто кінематографічна деталь: доки старші братики у спальні матері обливаються сльозами і на колінах вимолюють у неї прощення, у сусідній дитячій кімнаті п’ятирічний Миколка та молодший за нього на рік Мишко радо скачуть на забутих при переїзді у Зимовому дерев’яних конячках.

Як там у Пушкіна про Євгенія Онєгіна? "Сперва мадам за ним ходила, затем месьє ее сменил…". Перші сім років життя у Миколи та Михайла була не мадам, а міс, шотландська дворянка на прізвище Лайон. І, за спогадами майбутнього імператора, це були справді щасливі роки. Тим більше що вінценосна мама з полегшенням скинула свої двірцеві обов’язки на гадюку-невістку (нехай вдавиться, підколодна!) і зайнялася виключно вихованням молодших дітей.

Аж тут із грацією бойової машини піхоти, що випадково заїхала через вітрину у фірмовий магазин порцеляни, перед хлопчиками об’явився "месьє", точніше  — відставний 55-річний генераллейтенант Ламздорф, якому імператор Олександр Павлович офіційно довірив формування особистості мо лодшеньких братів. Сказати, що краще б він цього не робив — то не сказати нічого. Не вийшло з генерала не те що Сухомлинського або ж, бодай, Макаренка… навіть дєдушка Каширін із жахливого дитинства М. Горького на тлі вихователя з генеральськими лампасами мав вигляд нинішнього запеклого поборника ювенальної педагогіки. Ще сучасники дійшли висновку  — і Микола Павлович з ними погодився, — що Ламздорфу категорично не можна було довіряти не те що вихованнявеликих князів, а навіть власних дітей. Класичний клінічний випадок. Усі його педагогічні прийоми зводилися до однієї фрази: "Ні! Буде не так, як ви хочете (версія — просите, думаєте, вважаєте), а так, як Я скажу!"

Єдиним легальним способом позбутися цієї опіки, більше схожої на каторгу без кайданів, виявилося… одруження. Відтак уже в 1817 р. молодий Великий Князь пішов під вінець, як водилось у Романових, із принцесою з германських земель, вихрещеною з цієї нагоди в Олександру Федорівну. Тож дитинства у Миколи Павловича фактично не було. Одразу почалося подружнє життя.

Суто особисте — бо інтимне…

Дива трапляються не тільки в казках про нещасних принцес і благородних принців, а й у реальному житті вінценосних родин. Неймовірно, але Микола Павлович і Олександра Федорівна по-справжньому покохали один одного, хоча їхній шлюб укладався з інтересів міждержавної політики  — і ніяких там Амурів зі стрілами! Але молодий Великий Князь виявився однолюбом і, всупереч численним пліткам, котрі дожили й до наших часів, залишався вірним своїй коханій п’ятнадцять років. За цей час вона породила сімох дітей, серед них — майбутнього спадкоємця престолу і дванадцятого імператора Олександра Миколайовича. Він же  — Олександр ІІ. А потім сталося лихо.

Пам’ятаєте, як описав царицю у своїй поемі "Сон" Тарас Шевченко? "Мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешне, хита головою…". Точно, але жорстоко. Тому що оті сім вагітностей і пологів перетворили колись квітучу юну принцесу на важко хвору каліку, котрій лікарі категорично заборонили не лише виношувати дітей, а й вести інтимне життя. І тільки після цього з’явилася однаєдина реальна, а не вигадана злостивими пліткарями фаворитка Миколи Першого. Він знав її з дитинства, бо збіднілий рід дворян Нелідових батько імператора Павло І наблизив до себе на противагу розбещеним і остаточно знахабнілим нащадкам "пташечок із гнізда Петрового".

Варвара Нелідова була фрейліною імператриці Олександри Федорівни, котра знала про стосунки свого чоловіка з дамою її почту. Знала і не заперечувала. Тим більше що довірена фрейліна жодного разу не скористалася своїм становищем фаворитки, не вимагала від свого коханця коштовних подарунків і робила все, аби утримати їхні почуття в таємниці. Досі достеменно невідомо, чи були у Нелідової діти від царя, а якщо були, то хто вони... Коли Микола Павлович відійшов навіки, імператриця Олексан дра Федорівна надала їй можливість попрощатися з ним, як і решті членів царської родини — протягом години, на самоті, у двірцевій церкві. Микола І заповів Нелідовій величезну за тих часів суму: двісті тисяч карбованців. Проте вона наступного ж дня віддала все до копійки "інвалідному фонду", з якого йшли гроші на пенсії для скалічених солдатпенсіонерів.

А Герцен — хто?

Отой Герцен, котрого на нашу голову розбудили декабристи, і він гамселив у свій "Колокол", доки не розбудив Володіньку, був іще тією штучкою! Бо тема начебто розпусти Миколи І домінувала у його творчості на рівні з пропагандою революційних ідей. Але, як це часто буває у полум’яних агітаторів, те, що вони виголошують, є діаметрально протилежним тому, що вони роблять.

Олександр Герцен, позашлюбний син багатого поміщика (аграрного олігарха) та його німкеніекономки, був одружений на двоюрідній сестрі. Це ще не інцест, але вже тоді, майже 200 років тому, лікарі цього не схвалювали. Як у воду дивилися. Бо в еміграції подружжя Герценів трансформувало свій класичний шлюб у груповий: вони двоє плюс коханець пані Герценової і законна дружина коханця. Жили, м’яко кажучи, під одним дахом. Європейські революціонери прямим текстом пояснювали цьому квартету, що такі сексуальні новації аморальні і є несумісними з пропагандою революції в тій же Росії. Герцен, зрештою, прислухався до їхньої думки, але у своєрідний спосіб: виселив з хати оте подружжя, про яке йшлося вище, оселив у себе дружину найкращого друга Миколи Огарьова і протягом багатьох років жив із нею, як і зі своєю законною. Більше того, він змусив сво ю коханку взяти з ним шлюб і його прізвище. При живому чоловікові, розлучення з яким вона не брала. І це тривало не рік, не два, а до самої смерті бідолашного Миколи Огарьова.

А є ще скандальна історія із самогубством молодшої доньки Герцена… Так кого нам у радянській школі за приклад ставили?

І взагалі, чим більше вивчаєш саме цей аспект проблеми, тим більше переконуєшся, що революційність Герцена  — то результат його патологічної закомплексованої ненависті до батька, котрий дав йому все, крім одного: статусу законного нащадка.

Прізвище цього маніяка від революції й досі бовваніє на стінах однієї зі старовинних київських вулиць. І є щось зловісносимволічне в тому, що радянські чекісти 20–30-х років ночами возили по цій вулиці на розстріл у Бабин Яр тисячі жертв уже політичних збочень. Але знову таки, то вже інша тема.

Повернемося в 20-ті роки ХІХ століття. Микола Павлович, вирвавшись зпід опіки престарілого маразматика генерала Ламздорфа, приходить до невтішного висновку: його знань і життєвого досвіду достатньо лише для того, аби командувати гвардійським кавалерійським полком, шефом якого він був від народження. Звісно, командувати у мирний час. Він узявся до активної самоосвіти, не підозрюючи, який будуарний детектив розкручується у Варшаві, де його брат Костянтин Павлович не без задоволення грався в намісника престолу на російських теренах поділеної між союзниками Польщі. Те, що одна з польських красуньаристократок звела з розуму спадкоємцяцісаревича — ситуація теж класична. Польські аристократки, вони як захочуть, то не те що Великого Князя, а й самого імператора Наполеона до рук приберуть. Але у "корсиканського вискочки" все ж таки вистачило розуму не розлучатися зі своєю імператрицею, аби одразу бігти вінчатися з "отою Валєвською". А у Костянтина Павловича з розумом завжди було сутужно.

Груднева трагедія

Коротка хронологія подій, що відбувались у найглибшій таємниці, виглядає так: у 1820 р. Костянтин Павлович після тривалих роздумів віддає перевагу коханню, а не короні. Він розлучається зі своєю законною дружиною і одружується з графинею Йоанною Грудзінською  — 25-річною панянкою зі старого шляхетного роду. Відповідно до тодішніх законів, Великий Князь втрачав право на найголовніший спадок імперії — корону, що мала перейти до нього від старшого брата Олександра.

Старший, звісно, умовляв не робити дурниць. Проте якось мляво… слід зазначити, що впродовж останніх десяти років життя Олександр І Переможець (такий титул він отримав після звитяги у наполеонівських війнах) державні справи занехаяв. Сучасники стверджували, що він переживав багаторічну депресію, пов’язану зі своєю участю у вбивстві батька. Тому лише в 1823  р. старші брати дійшли такого рішення:
1. Шлюб Костянтина Павловича з Йоанною Грудзінською визнається офіційно. Молода одержує титул княгині.
2. Костянтин Павлович, відповідно, зрікається престолу на письмі, але не розказує про це нікому, навіть щасливій обраниці.
3. Документ про зречення запаковують у спеціальний конверт, на якому Олександр  І написав таке: розкрити тільки після моєї смерті, але зробити це негайно, не очікуючи жодної хвилини.
Історики стверджують, що ота сама надсекретність ледь не згубила імперію. Олександр Павлович помер у далекому Таганрозі, Костянтин Павлович насолоджувався простим людським щастям у Варшаві, а тридцятирічний Микола Павлович, проклинаючи "педагогічні методи" бісового Ламздорфа, займався самоосвітою та вихованням власних дітей.

До речі, практично всі діти російських імператорів та імператриць виростали сиротами при живих батьках. Єдиний виняток — родина Миколи Павловича і Олександри Федорівни. Батько дав майбутньому Олекса ндру Визволителю те, чого у його віці не зміг здобути сам: системну освіту.

Не знаючи про зміст секретного конверта, Микола Павлович одразу після смерті брата Олександра слухняно присягнув на вірність імператору Костянтину І. Все правильно. Король помер — хай живе король. Це правило придумали ще задовго до того, як Петро І нахабно записав себе в імператори, а своє Московське князівство — в імперію.

Та коли розкрили отой секретний конверт, то тепер уже Микола Павлович відмовився від несподіваної честі, що впала на нього як сніг на голову. І почав умовляти старшого брата все ж таки, як нині кажуть, "поступитися принципами" задля блага імперії. За переказами, Костянтин Павлович пояснив: "Якщо я стану царем, мене одразу придушать, як нашого з тобою батька"

Подальші події добре відомі. Декабристизмовники скористалися суто політичною кризою і вивели на Сенатський майдан столиці обдурених ними солдатів. Саме обдурених, бо, як вони самі радісно оповіщали перехожих: "Йдемо присягати царю Костянтину і його жінці Конституції!"

Протверезіння настало після кількох залпів картечі майже впритул. Командував батареєю Великий Князь Михайло Павлович, а наказ віддав Нікс. Про те, що він у цей момент переживав, Микола Павлович написав за кілька днів брату Костянтину: "Я імператор, але якою ціною! Ціною крові моїх підданих. Нехай ті, хто судить мене, візьмуть до уваги, в який незвичний спосіб я вознісся з посади командира полку на посаду, яку я займаю нині, і за яких обставин".

Погуляли!

У момент, коли імператор Микола І писав ці рядки, він ще навіть не усвідомив, що йому дісталось у спадок від меланхоліка Олександра і жванчика Костянтина. Ось лише надто короткий перелік:
•  Про майбутній заколот так званих декабристів Олександр І достеменно знав ще за кілька років до власної смерті. Але якось не було настрою цим займатися, бо дуже сердега переживав після смерті своєї коханої, до речі, позашлюбної дочки.
•  Братик Костянтин так захопився своїми амурними справами, що впритул не помітив підготовки поляками повстання 1830 р. У прямому розумінні слова, під власним носом не побачив, бо серед керівників майбутнього "рокошу" були найближчі родичі свіжоспеченої княгині. Конкретно  — не хто інший, як швагро.
•  У 1825 р. російська імперія не мала жодного кілометру доріг із твердим покриттям.
•  У той час як у розвинених країнах Європи промислова революція вже фактично завершилась, у Росії вона і не починалась.
•  Величезний зовнішньополітичний авторитет Росії, здобутий у наполеонівських війнах, був бездарно розтриньканий.
•  Численні реформи для кардинального покращення життя всіх підданих імперії, обіцяні імператором як після вступу на престол, так і підтверджені після перемог над Наполеоном, залишились обіцянками-ця-цян ками. "

"Дисципліна — це усвідомлена необхідність!"

Ще з часів Петра І головною опорою російського трону було дворянство та армія. Як це виглядало в 1825 році? Спочатку  — щодо лейбгвардій ських полків, оспіваних і тодішніми, і нинішніми російськими піїтами та бардами. Щойно заприсяжений імператор із жахом дізнався, що "гас пада афіцери" з’являються на службу з могутнього бодуна — що ще півбіди — і у… фраках, поверх яких накидають шинелі. Отак, від картярського столу чи "веселого дому", не заїжджаючи… ну який же порядний командуючий такому потуратиме? Сьогодні вони, розумієте, у фраках на ранкове шикування з’являються, а завтра конституції зажадають, як ті декабристи. Та на плац їх! Марширувати — від паркану до втрати пульсу!!! Нижні чини створеного Петром І лейбгвардії Семенівського полку, замість засвоювати науку перемагати, займаються ремеслами та торгівлею по всьому Санкт-Петербургу, а виручкою діляться з батьками-командирами. Щось це нам нагадує з сучасності, але не будемо…

І нарешті: окрім регулярної армії з потурання покійного Олександра Павловича в Росії об’явилися приватні військові підрозділи. І то не якесь там охоронне агентство "Взубдам" для захисту тодішніх віпів і супермаркетів, а бойові частини повного складу, включно з артилерією. Найгучнішої слави здобув такий собі приватний кавалерійський полк найбагатшого з тодішніх олігархів Мамонова… перепрошуємо, генерал-майора Мамонова. Бо це звання дав йому Олександр І. Серед професійних військових мамонівців обзивали "мамаєвою ордою". У 1813 р., коли ця банда, вочевидь, через слабке знання географії, почала палити і грабувати села прусаків — союзників Росії по антинаполеонівській коаліції, — полк відкликали в Росію, пообіцявши розформувати, а генерала Мамонова віддати під трибунал, зокрема за те, що публічно перед нижніми чинами свого війська обзивав Государя Олександра І… скотиною. Але тут на Олександра Павловича накотив черговий приступ меланхолії і навіжений Мамонов разом зі своїми "ординцями" казився ще 12 років!

Природно, що передусім Микола Павлович влаштував військовому люду такий класичний кукенквакен, що небу стало спекотно. На одному зі старих цвинтарів Санкт-Петербурга туристам й досі показують могилу молодого поручника, котрий помер з переляку, усвідомивши, що на нього дивиться сам Государ, а він, бідолашний, забув комір застібнути. Цивільне чиновництво не тільки не відставало від військових, а багато в чому їх перевершувало. Скажімо, довелося заарештувати і спровадити до сибірських руд увесь до остан нього швейцара штат військово-пенсійного відомства, котрий розікрав усі до копійки мільйони, виділені з бюджету та перераховані приватними благодійниками.

Далі їдеш — більше береш. Щойно створене Третє відділення канцелярії Його Величності (таємна поліція) провело секретне розслідування ступеня корумпованості всіх губернаторів Росії. А на той час на це були люди другі після Государя у своїх регіонах. З’ясувалося, що чесних лише двоє: ковненський губернатор Радищев-молодший, син відомого дисидента часів Катерини  ІІ та… (пишаймося, панове, пишаймося!) київський губернатор Фундуклєєв!

Фініта ля трагедія

Перелік жахіть, що натворили Романови за перші 200 років свого царювання, може скласти окрему і вельми повчальну книгу. Але для нас, у незалежній Україні, сутнім, важливим є інше: як вийти з такої суперкризи. Є два шляхи негайних реформ. Саме негайних. Перший — зібрати максимум талановитих однодумців, наділити їх особливими повноваженнями  — і вперед! Тим більше що в Росії такі люди були. Це так званий потаємний кабінет міністрів князя Кочубея, котрий буквально знав, що робити і в який спосіб. Інша справа, що Олександр І усі пропозиції клав під сукно. Є другий шлях: максимальна концентрація, по суті абсолютизація всієї влади в руках однієї людини. Ні з ким не ділитися владою, нікому не вірити, точніше  — не довіряти до кінця, брати все на себе. Знайома модель!

Микола Павлович обрав другий шлях. Чому? Він, як людина глибоко віруюча, щиро вважав, що в грудні 1825 р. його врятувало ПРОВИДІННЯ ГОСПОДНЄ. Адже змовники мали на меті передусім фізично винищити усіх Романових  — від старших до немовлят. Отже, дійшов висновку Микола І, Господь і далі матиме його в опіці своїй. Варто лише докласти зусиль. Він установив для себе жорсткий режим із шістнадцятигодинним, а часто-густо і довшим робочим днем. Вникав у всі без винятку проблеми й питання державного життя  — від стратегії геополітики до кольору кантів на мундирах та петлиць якогось там глибокопровінційного саперного полку.

Спочатку все начебто йшло добре. Імператор наче являв собою взірець мудрого правителя  — високий, стрункий, підтягнутий… красивий, що теж важливо. Простий у спілкуванні. Їздив і прогулювався пішки без охорони, міг просто зазирнути на вогник до пересічного столичного обивателя. Брав під опіку сиріт, калік та пенсіонерів. Не палив і не любив тих, хто курить, не вживав міцного алкоголю, а вино лише пригублював, кількість страчених за 30 років його царства обмежилася п’ятьма ватажками заколоту декабристів, а кількість чиновників, засуджених за хабар і казнокрадство, йшла на тисячі. Лише два приклади дивовижного, можна сказати, навіть пророчого бачення молодого імператора:
•  "Францію згубили адвокати, — неодноразово повторював Микола Павлович,  — ким були ці Мірабо, Марат, Робесп’єр та інші? Ні, доки я цар, Росії адвокати не потрібні. Проживемо і без них". Не поспішайте кепкувати. Росія прожила без адвокатів до 1894 р., коли були остаточно встановлені "правила гри" для цієї категорії юристів. І що? Перше ж професійне покоління російських адвокатів породило такого собі Володимира Ілліча Ульянова. Вам уже не до сміху? Дякуємо за розуміння.
•  Микола І пішов із життя, залишивши імперії тисячу верст залізничної колії та 12 тис. верст доріг із твердим покриттям. Але зробив при цьому одну, здавалося б, технічну корекцію: розширив порівняно з європейською російську залізничну колію і, відповідно, відстань між колесами потягів. "А то ще, чого доброго, вони до нас у Росію по нашим рейкам на своїх паровозах свої армії привезуть", — пояснив імператор. І що? Незаперечний історичний факт: восени 1941 р. в розпал наступу на Москву група гітлерівських армій "Центр" одержувала щодня максимум 30 % конче потрібних вантажів  — від боєприпасів до харчів. Причина? Гостра нестача паровозів у "російській версії".
І останнє: знову ж дрібниця, але суттєва. На відміну від своїх попередників і наступників, що обожнювали розцяцьковувати себе орденами, Микола І за 30 років свого царювання прийняв лише одну російську нагороду — офіцерський Георгіївський хрест найнижчого четвертого ступеня  — за 25 років служби головнокомандуючим. микола І, увічнений на грошах свого часу Що ще треба Росії? Перший сигнал тривоги пролунав від молодої тоді хрещениці Миколи Павловича, майбутньої легендарної британської королеви Вікторії: "У мого хрещеного розум не відшліфований, а виховання безладне". Він надто багато працював над собою, він себе не шкодував. Але за відсутності системного навчання і виховання зробив кардинальну помилку, яку роблять усі диктатори: потонув у дрібницях. Він загубив за ними головне. І, на превеликий жаль, почав робити одну дурницю за іншою.

Звісно, все було не так просто. Наприклад, стосовно до України і українців. Так, заслав на десять років Шевченка в солдати. Але водночас відкрив у Києві університет і намагався провести на Правобережжі Україні кардинальну селянську реформу — своєрідну репетицію майбутньої ліквідації кріпацтва. Реформу зарубали місцеві поміщики, переважно росіяни та поляки, а також чиновництво, котре після першого переляку продовжило "брати". Тільки хитріше. Досить було не служити взірцево, а імітувати відданість Государю, стоячи перед ним "у фрунт" (струнко. — Авт.). Недаремно один із тодішніх дотепників обізвав чиновників часів Миколи І "фрунтовиками". І знову про Тараса Шевченка. А також про Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Достоєвського, Толстого, котрий Лев… Жодна, наголошуємо, жодна держава світу не могла й досі не може похвалитися таким дивовижним суцвіттям геніїв, що жили і творили практично водночас. Однак цей безцінний подарунок долі Микола Павлович зігнорував. Не те було виховання. Він цілком щиро вважав себе не просто помазаником Божим, а єдиним, кого Всевишній мав у опіці своїй на неосяжних територіях імперії. А насправді ж Той, що над нами, відзначив не імператора, а камерюнкера (капітана) Пушкіна, кавалерійського поручника Лермонтова, інженер-підпоручника Достоєв ського, відставного капітана-артилериста Толстого, суто цивільного Гоголя і нарешті — вчорашнього раба Шевченка. Бо у Бога свій табель про ранги. Ганебна поразка Росії у Кримській війні поставила великий хрест на Імператорові Благих Намірів. Він був настільки розгублений, що вперше за тридцять років порушив написані ним же статути. І вийшов приймати парад ЗОДЯГНЕНИМ НЕ ЗА ФОРМОЮ! В літньому однострої замість зимового. Застудився і помер.

Найточніше пояснення цього парадоксу історії, як на нашу думку, дала Ганна Тютчева, дочка відомого російського поета, фрейліна дружини Миколи Павловича, імператриці Олександри Федорівни: "він був глибокощирий у своїх переконаннях, героїчний і навіть великий у своїй відданості справі. можна сказати, що микола І був дон кіхотом…  дон кіхотом самодержавства, дон кіхотом страшним і зловредним, тому що мав всемогутню владу, яка давала йому підкорити своїй фанатичній волі все і витерти ноги об будь-які закони і права свого часу. ось чому попри лицарський характер, рідкісне благородство, чесність, гаряче і ніжне серце він став для росії тираном і деспотом".
Валерій і Наталя Лапікури



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги