Легенда Волинського лісу (незнайома правда про розвідника М.Кузнєцова)


Легенда Волинського лісу (незнайома правда про розвідника М.Кузнєцова)

З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ?

У 1947-му році всесвітньо відомого, але опального радянського кінорежисера Бориса Барнета терміново делегували на Київську кіностудію з наказом: за 5 місяців відзняти, що називається з нуля, художній фільм про подвиг радянського розвідника-патріота в роки фашистської окупації України, конкрет- но — у Вінниці. Не було нічого — ані сцена- рію, ані творчої групи, ані бодай попередньо- го відбору акторів. Лише строк здачі, що не підлягав дискусії і перегляду і… таємничий "Консультант", до якого, власне, так і зверта- лись. Його справжнього прізвища, імені, зван- ня ніхто не знав. Окрім того, що це "товариш із розвідки, котрий мав відношення до…".

У ситуації Бориса Барнета вибирати чи спе- речатися не випадало. Але він за допомогою тодішнього художнього керівника Київської кіностудії, геніального українського актора Амвросія Бучми зробив неможливе: у встанов- лений строк, працюючи по 20 годин на добу, мінімальним коштом відзняв один із кращих фільмів радянської повоєнної пори — "Подвиг розвідника".

Ленінградський актор Павло Кадочніков, що зіграв у картині головну роль, в одну мить став кумиром усіх поколінь радянських гляда- чів. Плюс — лауреатом Сталінської премії. Такого ж феноменального успіху зміг досягти лише за багато років В’ячеслав Тихонов у "Сімнадцяти миттєвостях весни".

"Подвиг розвідника" офіціально прийняли наприкінці 1947-го, а в прокат стрічка вийшла наступного року. І треба ж статися такому співпадінню: практично водночас з’явилась у широкому продажу невеличка книга нікому до того не відомого письменника Дмитра Медведєва "Це було під Ровно". Повість була заявлена як документальна, її герой — відваж- ний радянський партизан і розвідник — фігу- рував під власним іменем Микола Кузнєцов, колишній інженер з Уралу.

Фанати "Подвигу розвідника" одразу побачи- ли, що вузловий епізод їхнього улюбленого фільму — викрадення майором Федотовим німецького генерала, генія стратегічного плану- вання на прізвище Кюн — майже повністю спів- падає з викраденням Миколою Кузнєцовим і його людьми есесівського генерала Ільгена. Єдина відмінність — це було не у Вінниці, як у кіно, а в Рівному, що тоді ще називалося Ровно. З цього моменту художній образ, створений актором Павлом Кадочніковим, назавжди сплів- ся в уяві радянських людей з реальним партизаном-розвідником Миколою Кузнєцовим, Героєм Радянського Союзу, кавалером двох Орденів Леніна та досить рідкісної медалі, яка прирівнювалась до ордену — "Партизану Великої Вітчизняної війни" першого ступеня.

Розширене видання повісті Медведєва вже під новою назвою "Сильні духом" не забари- лось. І покотилось, і замерехтіло, і заграло- загриміло… Відважний герой з’явився на радян- ських екранах ще двічі — у виконанні надзви- чайно популярного тоді прибалтійського актора Гунара Цілінського (двосерійний фільм Свердловської кіностудії "Сильні духом", 1967 р.) та маловідомого ще тоді Олександра Михайлова (п’ятисерійний телефільм "Загін спеціального призначення", 1987 р.).

Апогеєм посмертної ґлорифікації (паропла- ви, вулиці, бібліотеки, ПТУ, меморіальні дошки, пам’ятники тощо) стало присвоєння імені Кузнєцова молодому місту будівельників та екс- плуатаційників Рівненської АЕС. Покладання вінків і букетів до могили Кузнєцова на Пагорбі Слави у Львові було обов’язковим моментом ритуалу відзначення найбільших державних свят СРСР.

Одне слово — як написав колись дуже давно Максим Горький, а Микола Кузнєцов начебто процитував перед смертю: "Пускай ты умер, но в песне смелых и сильных духом всегда ты будешь живыми примером…".

Забігаючи наперед, зазначимо, що в сучас- ній Росії Микола Кузнєцов продовжує слугува- ти прикладом, закликом і всім, що належить. Сторіччя від його народження — 2011-й рік — стало помітною знаковою подією у наших пів- нічних сусідів. Ставлення ж до Кузнєцова в сучасній Україні неоднозначне.

А поки що — офіційна характеристика героя, взята нами з останнього (1987-й р.) видання "Советского энциклопедического словаря":

"Кузнєцов Микола Іванович (1911–44), радянський розвідник, Герой Радянського Союзу (1944, посмертно), член КПРС з 1942 р. Подаючи себе за німецького офіцера в м. Ровно, добував цінну інформацію. Знищив кількох помітних гітлерівців, викрав німець- кого генерала. Загинув у сутичці з україн- ськими буржуазними націоналістами".

Ну як же без них, українських буржуазних? Дехто й досі ночами у себе під ліжком банде- рівців шукає. І то не якісь переполохані ветера- ни, а цілком здорові на вигляд молоді профе- сійні політики. Втім, не будемо… ми не про це. Тим більше, що до загибелі Миколи Кузнєцова УПА не тільки мала безпосереднє відношення, а й мимоволі спричинилася до початку його посмертної слави. Але й про це — згодом.

Ви, напевне, зауважили, що замовлення на чергову екранізацію офіційної біографії Кузнєцова надходили з інтервалом у двадцять років (1947, 1967, 1987). Не маємо сумніву, що у планах Держкіно СРСР фігурувало дещо грандіозне до сторіччя від народження Героя. Завадив розпад Союзу.

Приблизно ще двадцять років у відкритій багатотиражній пресі з’являлися нові факти біографії відважного розвідника. В 60-ті роки ми дізналися: колишній інженер одного зі свердловських підприємств у перші півроку Війни пройшов поглиблену підготовку у спе- ціальній школі розвідників-диверсантів НКВС. І мав відповідне звання офіцера цього відом- ства. Яке саме — не уточнювалось. Зате наго- лошувалося, що основною роботою Кузнєцова і його групи у Рівному була стратегічна розвід- ка. А стрілянина у "помітних гітлерівців" — то такий собі психологічний релякс.

У галасливі роки "пєрєстройки" знахабнілі від безкарності журналюги проляпалися, що Микола Іванович у штаті НКВС фігурував не з 1941-го року, а раніше, десь із 39–40-го. Працював у контррозвідці (4-те управління НКВС) під "легендою" військового льотчика, старшого лейтенанта технічної служби, інженера-випробувача секретного авіаційно- го заводу в якості принади для іноземних, насамперед, гітлерівських шпигунів.

От на цьому зупинимось і поміркуємо. Без політики.

ПРО ТЕ, ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО

Микола Іванович Кузнєцов ніколи не був кадровим офіцером НКВС. Як дотепно висло- вився один із його тодішніх зверхників по 4-му управлінню Наркомату: "З такою анкетою не на звання подавати, а на строк відсидки". "Підозріле" класове походження — із сім’ї селян-старовірів. А ті, як відомо, були ворога- ми Престолу ще з допетровських часів. Друге: мав… дві судимості. Спершу в 1930-му році за начебто причетність до фінансових зловжи- вань. Щоправда, відбувся умовним строком покарання. Сучасні російські історики вважа- ють, що звинувачення молодому Кузнєцову було спеціально сфабриковане свердловськи- ми чекістами, котрі змусили юнака обміняти свободу на співпрацю з "органами". Наступні кілька років він як секретний агент "Кулик", а згодом "Вчений", наглядав за настроями німецьких фахівців, які працювали на сверд- ловських заводах. Здавалося — відбувся лег- ким переляком. Зате в 1938-му відсидів півро- ку реально за зловісною 57-ю статтею (анти- радянщина!). Хоча довести нічого не вдалось, але… самі розумієте, для чекіста головне не чисті руки, а чиста анкета.

Тому спеціально для Кузнєцова за наполя- ганням заступника начальника контррозвідки НКВС Леоніда Райхмана (нашого земляка, до речі) вигадали унікальну посаду з довжелез- ною назвою — "особливо секретний спеца- гент по ставці кадрового оперуповноважено- го центрального апарату НКВС" — ось як!!!

Тобто, зарплатню кадрового опера розпи- суйтесь і одержуйте, проте звання — зась! До того ж, якщо агент провалиться, можна, не зморгнувши оком, заявити: "А що таке? Ця людина у штаті наркомату ніколи не фігурува- ла!"

Парадоксально, але Кузнєцов ніколи не був членом комуністичної партії. А як же, спитаєте ви, витяг із "Енциклопедичного словника"? А отак! Мало що там написано і не-написано… Наприклад, про те, що насправді ще один наш геніальний земляк, піонер космосу Сергій Корольов помер внаслідок давньої травми, викликаної… важкими тортурами в НКВС у 1937-му році, у радянських енциклопедіях навіть не натякали.

Так от, крім уже згаданих двох судимостей, Кузнєцова двічі виключали з комсомолу. У 1929-му за брехливим доносом. Хлопцеві вда- лося добитися поновлення, проте в 1931-му після судимості за співучасть у розтраті він позбувся комсомольського квитка автоматич- но і остаточно. Тож легенду про його членство у партії запустили в обіг радянські чекісти вже в 60-х роках.

Микола Кузнєцов ніколи не мав приписаної йому вищої інженерної освіти. А власне інже- нером був лише за однією зі своїх численних "легенд", розроблених для роботи в контррозвід- ці НКВС. Микола Іванович не мав навіть середньої освіти. Після отого доносу 1929-го його виклю- чили не лише з комсомолу, а й з лісового техніку- му. Згодою вдалося поновитися, однак надто пильне начальство не ризикнуло видати хлопцеві диплом — лише довідку, що М. І. Кузнєцов "про- слухав курс дисциплін Талицького лісотехніку- му". До речі, цей навчальний заклад існує й досі, перед ним, звісно, стоїть пам’ятник цьому найві- домішому випускнику.

На відміну від того міфологізованого у книгах і фільмах генія розвідки, справжній Микола Кузнєцов добре бачив усі, м’яко кажучи, вади того, чим займався. У рідкісну хвилину відвертості, незадовго до загибелі він сказав одному зі своїх небагатьох друзів: "Розвідка — це нелюдська спра- ва. Вона калічить душу".

Микола Кузнєцов НІКОЛИ не рвався в бойови- ки. Або, кажучи по-сучасному, в кілери. Адже він володів рідкісним талантом розвідника-аналітика, котрий на підставі, здавалося б, другорядних, а то й випадкових фактів, публікацій, розмов і навіть чуток був здатний реконструювати інформацію будь-якої секретності. Не зламуючи сейфів і не викрадаючи генералів. Саме про це він писав у заяві керівництву НКВС влітку 1941-го року: "Я володію унікальною зброєю, котра набагато ефективніша вогнепальної". Але начальство наклало резолюцію: "Зарахувати до підрозділу Т (терор. — Авт.)".

І, нарешті, як аргументовано стверджував ще кілька років тому відомий український публіцист і дослідник Олег Романчук, героїчна смерть Кузнєцова у збройній сутичці з вояками УПА, як і місце його поховання — то теж вигадка радян- ської офіційної пропаганди. Віднайдені у 1960-му році й поховані у Львові на Пагорбі Слави остан- ки начебто Кузнєцова, на думку Романчука, нале- жать якомусь німецькому піхотному гауптману, вбитому вояками УПА да-а-алеко від того місця, де життя Кузнєцова обірвалося насправді…

ФАКТИ, ВІД ЯКИХ СТАЄ МОТОРОШНО

Одразу після народження Кузнєцов був охре- щений у старообрядській церкві під іменем Никанор. У 20 років він офіційно змінив його на Миколай. В перекладі це означає "переможець народів". У 1942-му Микола Іванович прибув до спеціального розвідувально-диверсійного загону НКВС СРСР — під Рівне. Підрозділ мав офіційну назву "ПЕРЕМОЖЦІ".

У 1930-му молодий обліковець лісової конто- ри не тільки змінив ім’я, а й одружився з медсе- строю Оленою Чугуєвою офіційним шлюбом. Проте молоді прожили недовго, бо вже за півроку без усяких видимих причин роз’їхались, але офі- ційно не розвелись. Олена Кузнєцова закінчила медінститут, пройшла всю війну хірургом польо- вого шпиталю, повернулася додому майором медслужби, кавалером бойових орденів. І ніколи, жодного разу, до самої смерті не ско- ристалася навіть якоюсь дрібною вигодою, що її міг би дати статус вдови Героя Радянського Союзу. Без пояснень.

Сам Микола Іванович признався команди- ру загону "ПЕРЕМОЖЦІ", що по-справжньому глибоко, до нестями кохав лише одну жінку. Молоду московську художницю. Перед самою війною. Але капризна діва заявила, що вона, насамперед, радянська патріотка, а відтак німець, навіть радянський, громадянин СРСР — це не та особа, з якою вона наважить- ся пов’язати своє життя. Річ у тім, що з 1939-го по 1941-й роки Кузнєцов працював під "леген- дою" секретного інженера-випробувача Рудольфа Вільгельмовича Шмідта. Цю легенду, на відміну від інших, Кузнєцов розробив собі сам, включно з прізвищем. Відправляючись на останнє завдання, він просив, щоб у разі його загибелі командир загону розшукав після війни принципову патріотку і повідав їй усю правду. Полковник Дмитро Медведєв це про- хання виконав. І був приголомшений тим, що діва знизала плечима і сказала: ну й що?

Так от, де тут містика, спитаєте ви? Художницю звали Ксена, що означає "чужа".

ХТО ВІДКРИВ СВІТУ ПОДВИГ РОЗВІДНИКА?

Насамкінець 1943-го року навіть москов- ське командування розвідки НКВС дійшло висновку: оті десять терористичних замахів, які Кузнєцов провів у порівняно невеликому місті Рівному, зробили "Пауля Вільгельма Зільберта" аж занадто відомим. Відтак реаль- ність провалу стала майже стовідсотковою.

Як вчиняли і вчиняють у таких випадках спецслужби цивілізованих країн зі своїми особливо цінними агентами? Їх негайно виво- дять з гри. Для порівняння: гітлерівський Абвер мав свого "штірліца" не де-небудь, а в Держкомітеті Оборони СРСР. Фактично в кабі- неті, сусідньому з прийомною товариша Сталіна, начальника ДКО. І не дивно, адже до війни товариш Минішкін, він же "агент 438", працював у секретаріаті ЦК ВКП(б). Але при першій же загрозі викриття, яка, до речі, пов’язувалася з інформацією, одержаною від Кузнєцова, Абвер негайно евакуював свого суперагента і його родину з Москви до Німеччини.

Радянська розвідка дала Кузнєцову нове завдання.

Послали до Львова, знаючи, що всі явки вже провалені, а партизанський загін якогось Крутікова, що мав слугувати новою базою Пауля Зільберта, елементарно "зробив ноги". Що характерно — на Захід.

Кузнєцов ще встиг застрелити віце- губернатора Галичини і його референта, дивом вирвався зі Львова на оперативний про- стір, але… старої бази "ПЕРЕМОЖЦІВ" уже не існувало. Люті репресії німців проти мирного населення і активу ОУН УПА після кожного "атентату" радянського розвідника викликали відповідну реакцію українських вояків з-під червоно-чорного прапора. Полковник Медведєв після затятого бою на початку лютого 1944-го чудом уник смерті, дістав важке пора- нення і на цьому закінчив свою війну. Про вбивство віце-губернатора Бауера у Москві дізналися з повідомлень журналіста з ней- тральної Швеції, акредитованого у Львові.

Восени 1944-го начальник фронтової контррозвідки СМЕРШ генерал Меркулов мусив доповісти особисто тов. Сталіну про символічний ляпас, одержаний його службою від гітлерівських колег з СД. Після визволення

Львова червоною армією офіцери СМЕРШу знайшли у спорожнілому приміщенні львівської структури СД один-єдиний документ, демон- стративно залишений на столі. З нього випливало, що на початку березня 1944-го року один із під- розділів УПА роззброїв і взяв у полон гауптмана вермахту Пауля Зіберта, його водія, який пізніше назвався поляком Камінським, та власівця Бєлова. У офіцера співро- бітники служби безпеки УПА вилу- чили детальний звіт спецагента розвідки НКВС (псевдо Пух) для свого вищого командування про роботу, виконану ним на Волині і у Львові протягом 1942–44 років. Копія звіту теж була "люб’язно" залишена німцями разом із копія- ми відповідних рапортів рейхсфю- реру Гіммлеру у Берлін.

Німецькі контррозвідники пояс- нили, що під час допитів спецагент Пух дав вичерпні свідчення не лише щодо своєї власної роботи, а й сто- совно діяльності радянської розвід- ки і контррозвідки в цілому. Після чого вся трійця затриманих була розстріляна. На Волині. А не під Бродами, де у 60-х начебто знайшли останки героїв.

І генералу Меркулову, і СМЕРШу, і старому чекісту полковнику Медведєву ця ганебна конфузія тоді минулася. Більше того, Кузнєцов і Медведєв одержали звання Героя Радянського Союзу. Закритим ука- зом — щодо Кузнєцова. Напевне, у вождя всіх народів того дня був про- сто хороший настрій.

Але рівно за два роки історія спливла знову. І в досить-таки несподіваний і неприємний для керівництва радянської розвідки МДБ спосіб. У Мюнхені вийшла книга спогадів одного з провідників Української Повстанської Армії, начальника служби безпеки Миколи Лебедя. Під короткою назвою з трьох літер: "УПА". І там переповіда- лась історія про те, як хвацько радянські чекісти фактично підста- вили чи не найкращого свого аген- та. До речі, німці несподівано висо- ко оцінили діяльність Кузнєцова проти них. Бо за самий лише звіт "Пуха" вони без дискусій випустили з концтабору велику групу в’язнів — активістів ОУН УПА. Серед них — дружину Лебедя та родичів.

Щоб не забути: вояки УПА пере- хопили партизанський загін отого самого Крутікова, що фактично дезертирував з лінії нехай невиди- мого, але фронту. Ці горе-партизани не придумали нічого кращого, ніж переодягтись в однострої УПА і при- своїти один одному неіснуючі серед справжніх українських повстанців псевдо. Фінал був передбачуваний.

Але! Цього разу в Москві замисли- лися по-справжньому. Історія розвідника-терориста Пауля Зіберта, він же Микола Грачов, він же Попов, він же Рудольф Шмідт, він же осо- бливо секретний агент Пух, — поча- ла набувати міжнародного розголо- су. От тоді десь у надрах чекістського агітпропу і народилася відповідна ідея: підмінити реального Кузнєцова вигаданим. Заразом і себе, любих уславити.

Що було далі — ви вже знаєте.

ЖІНКИ В ЙОГО ЖИТТІ

Хтось із високопрофесійних європейських розвідників — чи не сам Йєн Флемінг — пара- доксально, але точно сформулював три харак- терні особливості цієї професії: "Прожити кращу частину життя під чужим прізвищем і з ним же померти. Носити маску чужої, вигада- ної людини, доки вона не вросте в твою шкіру так, що вже не зняти. Нарешті спати з усіма жінками, крім тої, котру по-справжньому кохаєш".

Одна з "перебудовних" публікацій про Миколу Кузнєцова носила грайливу назву "Плейбой Радянського Союзу". У читача скла- далося враження, що автор, даруйте, або асис- тував зі свічкою в численних амурних приго- дах Рудольфа Шмідта, або ховався в шафі в його спальні… Але, що характерно, — жодного прізвища численних "зірок радянської естра- ди, театру і кіно", котрі не встояли перед магіч- ними чарами плейбоя-чекіста.

А от про тих двох жінок, які зіграли вели- чезну, щоб не сказати виняткову роль у фор- муванні Кузнєцова як майбутнього генія роз- відки, згадують рідко. Перша з них — це Ніна Миколаївна Автократова. Російська дворянка, яка першою зі співвітчизниць закінчила з від- знакою університет у Швейцарії. Радянська влада вирішила, що найкраще місце для вико- ристання такого унікального фахівця — школа-семирічка в селі Зирянка в глушині нинішнього Комі-Перм’яцького національно- го округу. Але саме Ніна Миколаївна розгледі- ла у звичайному підлітку з багатодітної сім’ї селянина-старовіра рідкісної сили лінгвістич- ний талант. Плюс фанатичну працездатність. Коли 15-річний тоді ще Никанор Кузнєцов прийшов до сільгосптехнікуму, йому нічого було вже робити на уроках німецької мови, російської літератури, історії, а заразом мате- матики, цариці наук. Занадто "вумний"? Ну хто ж таке стерпить! Якесь щеня з комнезамів- ських вишкребків не без допомоги тата- комісара змайструвало донос, мовляв, не може звичайний селянин дати своєму сину таку досконалу освіту. Не інакше як Іван Кузнєцов — колчаківський офіцер, що ховається від роз- плати… Доносу повірили, не перевіряючи. Два роки знадобилося, щоб довести, що все це — повна дурня.

Нещодавно на сайті Катеринбурзького політехнічного університету, колишнього Свердловського технологічного інституту, ми розшукали цікаву інформацію. Йшлося про секретну школу розвідки НКВС, що діяла в цьому закладі з літа 1941-го року. Одним із курсантів школи був Микола Іванович Кузнєцов. Німецьку мову викладала ще одна унікальна особистість: Ольга Михайлівна Ветьолкіна. Дворянка, родичка Петра Столипіна і поета Михайла Лермонтова. До 1909-го року — одна з фрейлін останньої російської цариці Олександри Федорівни. Потім до 1917-го року — попечителька і керів- ниця Московського училища для сліпих дітей- сиріт, яке вона утримувала власним коштом. Одразу після переїзду Леніна зі своїм Раднаркомом до Москви — взимку 1918-го — більшовики конфіскували приміщення учили- ща, вигнали сліпих сиріт помирати від голоду на вулиці, а директорку передали під опіку щойно створеного ВЧК. До речі, промовиста ілюстрація до тези "Ленін і діти".

У 1920-му році Ольгу Михайлівну заслали до Свердловська, де якась розумна людина призначила її завідуючою кафедри німецької мови індустріального інституту. Там вона не просто остаточно відшліфувала лінгвістичний талант Кузнєцова, особливо в галузі регіональ- них діалектів німецької мови, а й вишколила його поведінку — до аристократизму. Випускний іспит взимку 1942-го року Кузнєцов складав у… таборі для німецьких військо- вополонених. Саме там розпочалася легенда обер-лейтенанта Пауля Вільгельма Зіберта.

І ще одне прізвище: Харитя Кононенко. Кузнєцов не здибався з нею особисто, але мимоволі спричинився до її загибелі. Вона була провідною діячкою мельниківського крила ОУН, засновницею українського "Червоного Хреста". Саме пані Харитя у 1941– 42 роках змогла завдяки своїй організації визволити із страшного Рівненського концта- бору кілька тисяч радянських військовополо- нених. Гестапо стратило її публічно після чер- гового терористичного акту Кузнєцова, який залишив на місці замаху сфальшовані доку- менти про начебто причетність ОУН-М до цього вбивства. Ідея, щоправда, належала пол- ковнику Медведєву, але Кузнєцов, як випливає з доносу його командира в Москву, чомусь надто болюче сприймав ідею винищення українських буржуазних націоналістів руками самих німців. І навіть "виявляв схильність до слабкості і розкаяння"! Звісно, у своїх книгах письменник Медведєв про ці доноси не згаду- вав. Як і не писав, що він, кадровий чекіст, топив у 20-х роках у крові селянські завору- шення по всій Україні — від Поділля до Донбасу. А у 1933-му додавлював голодом недобитих кулями і шаблями.

Тож візьмемо на себе сміливість припусти- ти, що вичерпні визнання, зроблені Кузнєцовим на допиті в СБ ОУН УПА, не є виявом страху, як стверджують деякі сучасні україн- ські дослідники. Це швидше саме каяття і спо- відь. Ось де відгукнулися гени його предків, людей старої, себто правильної з їх точки зору ВІРИ.

Якщо коротко підсумувати все, що ми чита- ли і передивлялись, готуючи це есе, висновок виглядатиме так:

Микола Кузнєцов мав настільки непересіч- ний талант до роботи в розвідці, що це визна- ють навіть його колишні і нинішні вороги. Такі люди народжуються один раз у століття. Це державне надбання. Проте радянська влада мала свій погляд на унікальність і рівність.

Валерій і Наталя Лапікури



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги