Майстер пензля срібного віку: крізь роки, ріки, гори


Майстер пензля срібного віку: крізь роки, ріки, гори
У 1997 році в столиці князівства Ліхтенштейн — Вадуці, а згодом — у квітні-травні 1998 року в Третьяковській галереї у Москві, вперше відбулися урочисті ретроспективні виставки творів невідомого широ- кому колу українців чудового майстра живопису і графіки Євгена Зотова. Під цим прізвищем уся Західна Європа знає українського художника — Івана Григоровича Мясоєдова (1881–1953), який здобув собі тут світову славу. На виставках було показано понад 180 творів мистецтва, більшість яких присвячена темам античної і християнської міфології, українській тематиці, портретному живопису.

Ця виставка — яскраве явище художнього життя не тільки для любителів мистецтва князівства Ліхтенштейн, а й для нашої країни, для тих, хто хоче відродити минулу славу нашої національної культури. До відкриття ретроспективної виставки був підготовлений і виданий чудово ілюстрований каталог усіх творів І. Г. Мясоєдова, які були представлені на виставці "Ivan Міаssojedoff (Еugen Zotow) — Spuren eines Exils. — Веnteli Vtrlag Bern, 1997. — 328 S.: il.

Художник Іван Мясоєдов належить до дивовижного явища початку XX століття, а його мистецтво — зразок Нового стилю епохи Срібного віку. За аналогією його можна порівняти з такими українськими талановитими майстрами пензля, як: Георгій Нарбут, Михайло Жук, Василь і Федір Кричевські, Іван Дряпаченко, Василь Масютин.

З дитячих років закоханий в античність, її культ фізичної краси та сили, Іван Мясоєдов усе своє життя буде наслідувати греків і в усьому блиску свого таланту в 10-х роках початку ХХ ст. відобразить основні тенденції пізнього стилю модерн в його неакадемічному варіанті, знаходячи витоки свого натхнення у мистецтві Західної Європи XX ст.

Добре знаючи і розуміючи філософію російського модерну і австрійського сецесіону, Мясоєдов засобами живописної мови намагається втілювати у своїх полотнах ідеї метафізики, де елементи високої класики трансформуються до рівня побутового життя. Занурюючись у мрію, у казковий обітований світ античності, Мясоєдов створив свій особистий світ — світ краси і декоративно-живописної стилізації. Академізм у його мистецтві неначе втрачає свій традиційний напрям і набуває форми монументального естетизму, побудованого на складних кольорових відтінках. Беручи за основу вузький і довгий розмір полотна, художник розгортає дії, герої яких вишиковуються в ряд неначе на театральних підмостках, покірно застигнуті у чеканні, доки їх займає мудрий і талановитий пензель.

Іван Григорович Мясоєдов народився 30 вересня 1881 року у м. Харкові в родині академіка Імператорської Російської Академії мистецтв Григорія Григоровича Мясоєдова. З 1889 року родина Мясоєдових мешкає у місті Полтаві. Тут Григорій Григорович придбав власну садибу, де будуть створені основні твори батька й сина, діятиме своєрідна спільна образотворча лабораторія. Тут знайде свій останній притулок старший з роду Мясоєдових, похований згідно з заповітом у себе в садибі сином Іваном. І як останній відгук епохи, що відходить, нами сприйматиметься "Малюнок батька на смертному одрі", виконаний молодшим Мясоєдовим в останні хвилини життя його батька у грудні 1911 року. Цей малюнок було надруковано в журналі "Огонек" за 1912 р. — № 5 від 28 січня (10 лютого), про який дуже різко відгукнувся російський публіцист Валентин Пікуль у своїй статті "Мясоєдов — син Мясоєдова" (Аврора, 1985. — № 9. — С. 90–100). Частина малюнків Г. Г. Мясоедова на смертному одрі нині зберігається в ліхтенштейнському Товаристві мистецтв ім. Євг. Зотова (Ів. Мясоєдова).

Шлях Івана Григоровича Мясоєдова у велике мистецтво розпочався ще в 1896 році, коли він вступив до Московського училища живопису, ваяння і зодчества, а згодом, 1907 року, коли доля привела його до Імператорської Російської академії мистецтв, де він вчився разом з Федором Кричевським — нині широковідомим українським маляром. Закінчивши академію в 1909 році картиною "Похід аргонавтів за золотим руном", він здійснює закордонну подорож у далеку Італію, де створить численні твори мистецтва на античну тематику. Зокрема — "Боротьба за тіло Патрокла", "Венеціанські купці-грабіжники", "Кентавромахія", "Амазономахія" та інші. Знайомство з європейськими художніми школами, особливо з німецьким і австрійським сецесіоном, допомогло Мясоєдову значно трансформувати своє мистецтво. У такий спосіб художник намагається поглибити пізнання культури Греції і Риму, осягнути античний світ.

Зауважимо, що античні теми і сюжети на початку XX ст. були поширеним явищем у образотворчому мистецтві як Росії, так і в Україні та Західній Європі. Наприклад, у німецькому мистецтві знаходимо безліч "Вихорів", "Танців" і "Вакханалій". Мотив міфу широко використовували художники німецького Югендстилю — Франц Штук і Людвіг Хофман. У Парижі Еміль-Антуан Бурдель ліпить темпераментну статую "Стріляючий Геракл", за якою послідують "Аполлон", "Умираючий кентавр", "Сафо" та ін.

Антична тема, збагачувана зразками грецької архаїки, отримає своє сформоване трактування у творчості російських художників початку ХХ ст.: Валентина Сєрова, Лева Бакста, Костянтина Богаєвського, Євгена Лансере, Костянтина Горбатова та інших. У березні 1913 року Іван Мясоєдов повертається до Полтави і проживе тут до 1919 року. Цей період стане найплодотворнішим у житті художника.

Маючи величезну фізичну силу і постать Аполлона, І. Г. Мясоєдов стане неодноразовим призером численних чемпіонатів з силових вправ та краси торсу. Тут, на власній садибі, він створює свій "Садок богів і богинь", де не лише пропагує культ фізичної краси, а й малює етюди з молодих жінок і своєї дружини — італійки Мальвіни Вернічі, надаючи їм архаїчні риси грецьких богинь. Пише цілу низку картин міфологічного змісту: "Відпочинок амазонок у лісі після бою", "Бій Тезея з кентаврами", "Вакханалія", "Амазонка, що біжить" створює картини на фольклорно-етнографічні мотиви з життя українського народу і його історії. У ліхтенштейнському Товаристві мистецтв ім. Євг. Зотова (Ів. Мясоєдова) нині зберігаються десятки фотографій, малюнків і картин Івана Мясоєдова з його натурниць у стилі "Naturmensch".

Іван Мясоєдов любив ходити в українському національному костюмі. Він із задоволенням прогулювався по місту в червоних чоботях, широких синіх шароварах, старовинній домотканій українській сорочці. Так він був схожий на запорозького козака, який неначе зійшов з картини Іллі Рєпіна "Запорожці". Про це говорять, наприклад, спогади мешканців Павленок у Полтаві, що зберігаються в особистому архіві автора статті і Музею літератури і мистецтва України. На жаль, все, що ми знаємо про картини Івана Мясоєдова на теми із життя українського народу, відомо лише завдяки творам, які зберігаються ліхтенштейнським Товариством ім. Євгена Зотова (Ів. Мясоєдова), створеного у 1992 році приватним колекціонером і дослідником Адульфом Петером Гоопом (1921– 2011) за допомогою автора цих рядків. Слід сказати, що нині цей фонд налічує понад 2,5 тис. творів мистецтва та особистих речей українського майстра, будучи головним у збереженні й пропаганді імені Івана Мясоєдова у Західній Європі (до речі, — у фондах музеїв України зберігаються близько сорока його картин і етюдів, а в російських музеях — трохи більше десяти графічних малюнків і картин).

Відібравши з мистецької колекції лише ті твори Івана Мясоєдова, що виконані на теми України, маємо підставу сказати, що більшість із них створені у стилі модерн, який виникає на переборюванні академізму і перетворенні його на декоративно-умовну форму картинипанно. Яскравим прикладом тут може служити пастельний аркуш "Поцілунок" ("Автопортрет з Мальвіною Вернічі"), виконаний художником у кращих традиціях пізнього стилю (зібрання ліхтенштейнського Товариства мистецтв ім. Євг. Зотова (Ів. Мясоєдова). Взявши за основу композиційне рішення австрійського художника Густава Клімта, І. Г. Мясоєдов зображає себе і Мальвіну в українському національному одязі в момент, коли він, нахилившись у бік дівчини, намагається її поцілувати. Однак, на відміну від Клімта, який вирішив тему поцілунку як декоративний візерунок, Мясоєдов зображує своїх закоханих реально, на тлі щойно зжатих снопів пшениці, у променях призахідного сонця. У цьому живописному творі художник прагне не тільки до історичної правдивості, а й досягає присутності елементів краси сприймання форми. Зміст тут неначе відходить на другий план. Це яскраво відображається у сюжеті, застиглих позах закоханих, лінії контурів фігур.

Федір Кричевський, який тоді перебував під впливом Івана Мясоєдова, проводячи багато часу за написанням спільних етюдів, значно пізніше створить живописний триптих "Життя", де ліва частина картини має таку саму назву — "Любов" (про це, зокрема, багато написано у книзі "Федір Кричевський: спогади, статті, документи". — К.: Мистецтво, 1972, а також в альбомі П. Мусієнка "Федір Григорович Кричевський". — К.: Мистецтво, 1966. — С. 14.).

Тема "Поцілунку" й національної романтики у творчості І. Г. Мясоєдова знайде свій завершений вираз ще в одному мотиві й незвичайній образотворчій формі. Художник показує цей самий мотив, однак тепер розміщує його... в круглій серцевині соняшника, оточеного яскравими декоративностилізованими жовтими пелюстками і нерозгорнутими пуп’янками, скоріше схожими на фантастичні рослини невідомого Всесвіту. І все це — на тлі глибокого блакитного весняно-літнього неба. Недарма споглядаючи цей твір, багато хто вважає його символом української державності (зібрання ліхтенштейнського Товариства мистецтв ім. Євг. Зотова (Ів. Мясоєдова).

Малюнок соняшника надихнув Мясоєдова на створення ще одного розкішного твору: на подібному тлі в круглому просторі соняшника він зображує старого сліпого кобзаря, що сидить на землі та грає на кобзі. Перед ним — тарілка для збирання грошей. Однак, от що дивно: тема поцілунку вирішена Мясоєдовим на тлі широко розкритого й квітучого соняшника. Тема старого кобзаря — на тлі спіло-засохлого соняшника, виконаного в охристо-брунатній гамі. Це наводить на думку, що тут художник скоріше вирішує питання молодості й старості, питання життя і смерті. Тема кобзаря як фольклорного героя українського народу, ймовірно, улюблена тема в мистецтві І. Г. Мясоєдова. "Мандруючий кобзар" — так називається пастельний аркуш, зі збірки ліхтенштейнського Товариства ім. Євгена Зотова (Ів. Мясоєдова). Виконаний малюнок у тьмяних тонах і за своїм історичним задумом належить до періоду формування вільного козацтва. Художник практично впритул до рами і глядача зображує величезний простір, заповнений козаками, які у таборі сидять біля вогнищ. У беззоряній темносиній, теплій і безвітряній ночі, у небі крізь хмари тьмяно просвічує місяць. Все знаходиться у стані спокою. Залишились далеко позаду тривоги минулого дня і люди, притихлі від споминів, що їх охопили. У глибокій задумі вони слухають сидячого на возі кобзаря, який грає й співає стародавні думи про вільне козацтво. Задушевні пісні його зачепили кожного з них і, здається, навіть зморені за день воли уважно слухають старця, немов розуміючи настрій людей.

На перший погляд, художник створює просту сценку з життя українського народу. Однак Мясоєдов не був би самим собою, якщо й тут не зумів би показати якийсь елемент екзотики. Художник розміщає поміж величезних, вертикально поставлених рогів волів по три свічки, яскраво висвітлюючи передній план з козаками, їх скарбом, возом і кобзарем, що на ньому сидить, але — дивна річ: свічки між рогів двох волів нагадують не що інше... як тризубець — сучасний герб незалежної України, що надає твору глибокий символічний смисл. Тут Мясоєдов, внутрішньо співчуваючи прагненню українського народу до національного самовизначення, з найбільшою силою втілює ідею відродження нації та її етносу. Тема фольклорних особливостей народу України у творчості І. Г. Мясоєдова була б не повною, коли б ми нічого не сказали про інші твори цього великого майстра Срібного віку української культури початку XX ст. "Українське весілля" — таку назву має живописний твір з колекції Адульфа Петера Гоопа (м. Вадуц, князівство Ліхтенштейн). Це величезна багатофігурна композиція на подовженому полотні, герої якої неначе на театральних підмостках виставляють себе у різних позах і жестах. Завдання художника — показати розкіш та буяння кольору і весілля: тут представлені сатиричні особи, які немов зійшли зі сторінок гоголівських оповідань і повістей, а також реально існуючі люди з оточення Мясоєдова. Проте образи героїв — лише творчий засіб, за допомогою якого художник намагається донести до глядача колоритні особливості українського фольклору: вбрання з дзвінким намистом на грудях, вінками на головах і вінчальними піснями з традиційними троїстими музиками. Усе це — на тлі теплого осіннього вечора, освітленого призахідним промінням сонця, мерехтливо граючого на білих, блакитних і червоних українських хатах, вкритих соломою. Мясоєдов максимально наближає героїв картини до рами полотна, розташовуючи їх таким чином, що глядач стає ніби учасником бучного весільного святкування. Як ностальгія за втраченою Батьківщиною звучить краєвид, написаний Мясоєдовим після 1920-х років, коли художник був вже емігрантом у Берліні. Мясоєдов глибоко переживав розлуку з батьківщиною, з рідною Полтавою. Звідси його тепла любов до всього, що називається корінням житія (таких пейзажів околиць Полтави автор цих рядків знає принаймні два, один з яких зберігається у приватному зібранні Адульфа Петера Гоопа (Вадуц), другий — у зібранні ліхтенштейнського Товариства мистецтв ім. Євг. Зотова (Ів. Мясоєдова). Що ж зображує художник? Бачимо широку і зелену долину, на першому плані зображено розлоге і дуплисте дерево. У його затінку — домашня живність: лежить корова, яку пригнали з далекого пасовища; бачимо курку з жовтими курчатами. Сонце тільки заховалось за горизонтом. У повітрі розлита прохолода і спокій. Радісному настрою краєвиду вторять ошатні українські хатки, побілені й розфарбовані в червоні, блакитні, жовтогарячі, білі кольори, розташовані на горизонті рівної зеленої долини. Колір м’який і приємний очам.

Протягом усього творчого життя художник створює ще декілька живописних творів і етнографічних замальовок на теми України. Однак вони лише частина його величезної спадщини. Поза нашим аналізом залишилися твори мистецтва І. Г. Мясоєдова на мотиви із християнської міфології, портретного жанру, графічні й гравюрні "Історичні" серії Ліхтенштейну, а також величезна драматична серія "Демонів", що буде виконана художником у світлі його трагічного сприйняття подій Жовтневої революції й громадянської війни. Революцію 1917 року І. Г. Мясоєдов сприймав як апокаліпсис життя всього людства, він не міг, та й не хотів її зрозуміти. У 1918–1919 рр. Україну поглинув цілковитий хаос. Країна переживала всеохоплюючу анархію і розвал влади. Місто Полтава, де жив художник, постійно переходило з рук у руки. На вулицях рвались снаряди, а в будинки залітали кулі (про події тих днів багато пише у своєму щоденнику В. Г. Короленко (див., наприклад: Короленко С. В. Книга про батька. — Удмуртія, 1968. — С. 289–291, 310).

... У грудні 1919 року І. Г. Мясоєдов разом з дружиною Мальвіною Вернічі й донькою Ізабеллою назавжди залишає рідну Полтаву. Два роки живе в Криму, сподіваючись пережити тут війну і розбрат. А наприкінці 1921 року він практично останнім пароплавом назавжди залишає Батьківщину... І. Г. Мясоєдов, про якого, ще за життя у Полтаві, ходили легенди з приводу його атлетичної статури і який виступав у ролі гладіатора в римському колізеї й частенько шокував полтавську публіку своїм одягом на костюмованих балах у стилі "Naturmensch", з 1921 по 1935 роки живе і працює у Берліні, де зближується з українською та російською еміграцією. Тут він знайде своїх давніх друзів, таких як: українець Василь Масютін, росіяни Костянтин Горбатов і Вадим Фалілеєв. Тут будуть створені численні твори театрального мистецтва, у яких він досягне світового рівня в розумінні стилю модерн. Особливо у тих творах, де Мясоєдов створював ескізи одягу для хореографічних композицій і танців дружини Мальвіни Вернічі, яка виступала в костюмах народів світу. І як стверджувала їхня донька Ізабелла, тут, у Берліні, її батько — Іван Мясоєдов — виконував сценічне оформлення для спектаклю "Князь Ігор" опери Олександра Бородіна, а також для спільних танців Михайла Фокіна і Мальвіни Вернічі (про це, зокрема, ми дізнаємось з інтерв’ю Курта Петерса з дочкою І. Г. Мясоєдова Ізабеллою, для "Ваlett-Journal: Das Tanzarchiv, 1985. — № 4/1. — S. 59–61.). У Берліні І. Г. Мясоєдов не лише створив велику кількість художніх полотен на історичні й міфологічні мотиви, а й чудові портрети російських та українських емігрантів, в яких досягнув вершин психологічного аналізу (наприклад: портрети родини Грефтер — нині у фондах Руського музею, Санкт-Петербург), він також бере участь в оформленні журналу "Руській Веrlin".

Як людина, спрямована до театралізації життя, він і тут, у Берліні, знайде собі нетрадиційний спосіб самовираження: у 1929 році бере участь у фільмі "Ігрища королеви", де знімається разом з Ліл Даговер у ролі російського боярина. Про це свідчить багато документів. Так, у ліхтенштейнському Товаристві мистецтв ім. Євг. Зотова (Ів. Мясоєдова) зберігаються не тільки документальні свідчення цього факту, а й фотографії із зображенням Івана Мясоєдова в ролі актора кіно (Зотов-архів, № 217). У 1935 році, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер, Іван Григорович знову змушений шукати новий притулок: у 1938 році вже під іменем Євгена Зотова художник потрапляє до князівства Ліхтенштейн, де проживе до 1953 року. Тут він знайде собі нових друзів, один із яких — колишній юрисконсульт Адульф Петер Гооп. Саме він стане головним організатором усіх заходів, пов’язаних з пропагандою і вивченням творчості українськоліхтенштейнського художника Івана Григоровича Мясоєдова як у Західній Європі, так, зокрема, — і у Ліхтенштейні. За його ініціативою, як було вже сказано, у 1992 році тут, у Вадуці, було створено Товариство ім. Євгена Зотова (Ів. Мясоєдова), з фондів якого й було створено виставку, яка з успіхом пройшла в Третьяковської галереї у 1998 році.

Тут, у далекій еміграції, художником будуть створені численні твори мистецтва: біблійні фрески, гравюрні поштові марки з історії князівства Ліхтенштейн, портрети князівського двору, краєвиди і натюрморти. Про цей період написано у 58-му річному збірнику історії Ліхтенштейну (в статті А. П. Гоопа: "Das Lebensbild eines grossen Kunstler", Vaduz. — S. 299–312.: il.). ... 27 липня 1953 року в Буенос-Айресі, в Аргентині, від раку печінки помер талановитий український художник Іван Григорович Мясоєдов. Завершилось життя, в якому втілювалась не тільки особиста доля Великого майстра Срібного віку. В ній відобразились пошуки цілого покоління художників, поетів, музикантів, філософів, чиї долі були викреслені з пам’яті людства на багато років. Нині нашому поколінню з трагічного і довголітнього забуття повертаються імена художників, чиї твори є гордістю багатьох національних музеїв Західної Європи. Серед них — ім’я Івана Григоровича Мясоєдова, 130- річчя від дня народження якого відзначалося у 2011 році…

Анатолій Коваленко,
кандидат мистецтвознавства,
професор,
заступник директора
Севастопольської філії МАУП



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги