Забутий герой


Забутий герой
Вже котре покоління українських дітлахів вивчає у школах натхненні поетичні рядки Тараса Шевченка про відважного запорізького сотника Гамалію. Його прізвище за псевдо брали собі старшини Січових стрільців у Першу світову, командири підрозділів ОУН УПА і радянських партизанських загонів.

РОДОВІД
Один із його предків — лубенський полковник, соратник Гетьмана Хмеля у 1655-му році здобув неприступну польську твердиню Корсунь. Йому було тоді 25 років. Полишаючи цей світ, у 1702-му заповів свої чималі статки на розбудову і прикрашання Златоверхого Михайлівського собору в Києві.

Ще один представник цього уславленого козацького старшинського роду на межі ХІХ– ХХ сторіч здобув світову славу як геніальний мікробіолог та епідеміолог, який подолав найстрашніші в ті часи хвороби.

А ще були в цьому роду звитяжні вояки, неперевершені дипломати, щедрі благодійникимеценати. Добрячих 300 років в Україні й далеко за її кордонами нікому не доводилося особливо пояснювати: а хто ж вони такі — ГАМАЛІЇ!

Портрет згаданого лубенського полковника Григорія Гамалії прикрашає зібрання Національного музею образотворчого мистецтва у Києві. Фото академіка Миколи Гамалії фігурує в усіх без винятку підручниках мікробіології та епідеміології.

І вже котре покоління українських дітлахів вивчає у школах натхненні поетичні рядки Тараса Шевченка про відважного запорізького сотника Гамалію. Його прізвище за псевдо брали собі старшини Січових стрільців у Першу світову, командири підрозділів ОУН УПА і радянських партизанських загонів. Гей ви, стрільці січовії…

"…перший чотар, як та змія,
Раз, два, три!
Звуть го хлопці Гамалія —
Раз, два, три!.."

У червні 1916-го року всі провідні газети світу із захопленням писали про неймовірний військовий і дипломатичний подвиг представника славетного роду — сотника Василя Гамалія, командира Першої пластунської (спецназ, — авт.) сотні Уманського імені отамана Антона Головатого кінного полку Кубанського козацького війська.

ЖИТТЄПИС ДО ПОДВИГУ
У 1916-му році сотнику Василю Гамалії було вже 32 роки. За певних обставин, про які йтиметься далі, ми майже нічого не знаємо ні про його дитинство, ані про юнацькі та молоді роки. Відомо лише, що народився він 1884-го року в родині спадкового кубанського козака Василя Гамалії. Батько, судячи з усього, був людиною заможною, бо вивчив Василя в гімназії, що тоді коштувало неабиякі гроші. Паралельно, як і всі хлопчики-козаки, він у своїй станиці Переяславській успішно закінчив учбову команду і був приписаний до відповідного козацького полку. Досить швидко одержав перші дві лички на погони і перше звання — молодшого урядника.

У 1907-му році Василь Гамалія несподівано подає рапорт на вступ до Оренбурзького юнкерського училища. Зважте — йому 21 рік! Його ровесники вже одержали офіцерські погони! Проте іспити молодший урядник витримує, його зараховують до училища та за півроку раптом відраховують і відкомандировують знову в розпорядження полку у званні молодшого урядника. Чому? Невідомо. Документів училища не збереглося.

Довідка: після знищення з наказу Катерини Другої останньої Запорізької Січі та ліквідації Чорноморського козацтва частина вояків і старшин, не згодних із такою наругою над їхньою Честю і Славою, полишили Новоросію і оселилися 1775-го року на території нинішньої Румунії. Там вони заснували — під протекторатом Османської Імперії — Задунайську Січ. В 1792-му році останній задунайський січовий отаман Антон Головатий прийняв пропозицію Санкт-Петербургу перейти на службу Російській Імперії зі збереженням більшості старовинних козацьких прав і привілеїв та наданням спокусливих пільг і — головне! — родючої землі. Але не на Вкраїні, а на Кубані, щойно відбитій у турків.
За рік на нові землі переселилися 25 тисяч українських вояків, 40 козацьких куренів. У 1914-у році Кубанське козацтво відрядило на війну майже 100 тисяч чоловік. За традицією, започаткованою першими переселенцями, кубанські полки носили найменування старовинних козацьких міст Великої України.

Та впертий козарлюга наступного року знову приїздить до Оренбурга і домагається, аби його прийняли на навчання ще раз. Він закінчив училище за три роки. І як закінчив! Зі спеціальною золотою відзнакою за успіхи в джигітуванні (основна дисципліна), стрільбі та спортивній підготовці. В 1911-у році хорунжий Гамалія прибуває до Першого Уманського кінного полку Першої Кавказької козацької дивізії. І майже одразу призначається полковим ад’ютантом.

Перша світова війна стояла на порозі. Козаків-уманців перекидають до міста Карс, на тодішній кордон Імперії з Туреччиною. Збереглися спогади однополчанина Гамалії, котрий знав його ще з Оренбурга: "Він був на хорошому рахунку у командира дивізії генерала Баратова і водночас улюбленцем усього полку. Ніхто не вмів так вправно і красиво триматись у сідлі, як Гамалія. Гуляв з козаками "по-запорізькому", себто до останньої копійки в гаманці. Завжди був готовий віддати своєму козаку останню сорочку і поділитись у скруті останнім сухарем. В атаку скакав першим — стрімко і безстрашно. Додайте до цього височенний, навіть як для козака, зріст, гучний командирський голос — і ви матимете повну картину".

ВІЙНА
Зараз уже якось забулося, що Першу світову розпочинали під зовні благородним гаслом: "Нехай ця війна стане останньою в історії". Але відомо, куди ведуть благі наміри… За радянських часів Першу світову розглядали виключно як антинародну, імперіалістичну і ставили більшовикам у заслугу, що вони зуміли перетворити цю нечувану до того часу масову бійню у війну громадянську. Теж, до речі, бійню. І ще жорстокішу. Але про таке, звісно, не згадували. Як і про героїв цієї "імперіалістичної" війни. Згадували позитивно хіба що генералів Брусилова і Бонч-Бруєвича. Та й то тому, що вони своєчасно перейшли восени 1917-го року на бік більшовиків.

Довідка: Перша світова війна офіційно тривала з 1-го серпня 1914-го року по 11 жовтня року 1918-го. Основні бойові дії розгорнулися в Європі (Західний, Італійський, Балканський та Східний фронти), на Близькому Сході (Турецький та Перський фронти), а також в Африці, Китаї та на деяких островах Тихого океану — у колоніях Німецької імперії. "Четверному Союзу" — Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії (саме так, Болгарії!) протистояли країни Антанти: Росія, Велика Британія, Франція, до яких невдовзі приєдналися Італія та Японія, а в 1917-му році — США і ще 26 держав.
Росія вийшла з війни після Жовтневого перевороту 1917-го року, а на початку 1918-го підписала вигідний для Німеччини Брестський сепаратний договір. Але це не врятувало Четверний Союз, котрий, як відомо, був спонсором Леніна і його партії.
Людські втрати з обох сторін: загинуло близько 10 мільйонів військових, зникли без вісти 8 мільйонів. Кількість жертв серед цивільного населення, як, до речі, і кількість зниклих, сучасні військові історики або зовсім не подають, або включають їх до загальної цифри суто мілітарних втрат.
З 1914-го по 1918-й роки основним театром військових дій на південній ділянці Східного фронту стали Галичина, Волинь, Буковина, Прикарпаття, Поділля. Саме тут російські війська активно винищували національно усвідомлених українців як "австрійських шпигунів", а згадані австрійські війська заганяли тих же українців до концтаборів як шпигунів… російських. До болю знайомо.

У колишнього єфрейтора 97-го Будейовицького піхотного полку Цісарсько-Королівської Армії Угорщини Ярослава Гашека, в його геніальній книзі про бравого вояка Швейка однією-єдиною фразою розкрита сутність світового побоїща: "Війна розпочалась, як їй і належало, аж тут втрутився генеральний штаб".

Сміх сміхом, а було саме так. Військове командування Антанти і Четверного Союзу виявилося абсолютно не готовим до принципово нових умов вирішення політикоекономічних проблем силовим методом. І австрійці, і німці, і англійці з французами намагалися проводити кампанії за лекалами у кращому випадку Кримської війни 1855-го року. Це перше. А друге — театри військових дій досить швидко перетворилися на війну інтересів: одержати з усього цього дійства оптимальний зиск і, звісно, у найлегший спосіб вислужитись і прислужитись. Класичний приклад — загибель армії російського генерала Самсонова в Західній Польщі. Його, висловлюючись сучасним сленгом, підставив свій же, командуючий фронтом, генерал Жилинський, якому дуже свербіло першим в’їхати на білому коні до Берліну, аж тут оцей "лапотнік" Самсонов перебіг дорогу до слави йому, "столбовому дворяніну", колишньому начальнику генштабу.

ЗАБУТИЙ ФРОНТ
Доки хтиві і продажні генерали та фельдмаршали угноювали землі Європи тілами своїх солдатів і офіцерів, доки Санкт-Петербург мусив раз-по-раз із ганьбою виганяти у відставку бездарних командувачів арміями та ділянками Східного Фронту, у далекій, Богом і людьми забутій Персії (з 1935 року — Ірані) бойові дії розгорталися на користь Антанти. Може й тому про них так мало писали російські газети.

Дивна була ця війна у пустелі взірця 1914–1918 років. Туреччину, чесно кажучи, мало хвилювали європейські проблеми. Бо всі свої завоювання на цьому континенті Османська імперія втратила ще наприкінці ХІХ сторіччя. А от перебрати у нахабних англійців контроль над споконвічно мусульманськими теренами Центральної Азії, особливо Індії — то вартувало!

Офіційно Персія тримала нейтралітет. Практично — була союзником Туреччини. Схід — справа тонка.

Від Каспійського моря і мало не до Тегерану тяглися гори та пустелі, населені майже півсотнею племен, які не визнавали центральної влади та жили з грабунків і контрабанди. Таке собі східне Гуляйполе, тільки без батька Махна. Німецькі дипломати і військові чудово прорахували цю місцеву специфіку і Великобританія вимушена була низько вклонитися Росії й попросити підмоги.

Вищезгадана дивізія Кубанського козацтва склала основу російського експедиційного корпусу під командуванням генерала Баратова. Сотник (за деякими даними — підосавул) Василь Гамалія очолив унікальну розвідувальнодиверсійну сотню, яка в усіх військових енциклопедіях світу вважається прообразом сучасного армійського спецназу.

Кубанські козаки своє завдання виконали. До весни 1916-го року корпус Баратова вибив із Персії турецьку армію і втихомирив її численних місцевих союзників. А от британцям не пощастило. Турки блокували англійський корпус у Месопотамії і оточили Багдад. Зв’язок між союзниками обірвався. Що ж до турецьких ЗМІ, то вони галасували про значні перемоги османської зброї, десятки тисяч убитих і сотні тисяч полонених британців, відновлення контролю над усією Персією, вихід до Індійського океану і т. д. і т. ін. Характерно, що в розпорядженні британського командування у Месопотамії була ескадрилья літаків. Та застосувати її для зв’язку з російськими союзниками гордовитим синам Альбіону завадила традиційна пиха і не менш традиційне ігнорування всього нового.

РЕЙД У НЕВІДОМЕ
За такої ситуації генерал Баратов призупинив наступ свого "обмеженого контингенту" на Багдад і видав наказ, що на перший погляд — та й на другий і третій теж — виконати було не реально.

"Командиру першої пластунської сотні Першого Уманського полку сотнику Гамалії Василю Даниловичу. З одержанням цього наказую вам із сотнею виступити на Зейлан,

Каркой, Карозан і далі на Хорбатію із завданнями увійти в зв’язок із британською армією, що діє в Месопотамії.

Вам належить розвідати у всіх подробицях склад, розташування і тактичні завдання для дій англійців, а також склад і розташування турків, що діють проти них. Вам належить рухатися вельми обережно, обачно".

Від Керманшаха, де розташувався штаб експедиційного корпусу росіян, до перського містечка Алі-Гербі, де начебто містилися британці, на карті по прямій було триста верст. Але враховуючи самий лише рельєф місцевості — всі шістсот. Переважна частина маршруту відзначалася відсутністю колодязів і будь-яких джерел води. На додачу всю цю територію контролювали двадцять чи двадцять п’ять місцевих польових командирів, які гордо йменували себе Шахами. Частина відверто підтримувала турків, решта грабували всіх, хто втрапляв їм на очі — виключно в силу етнічних традицій.

На світанку 27 квітня 1916-го року сотня Гамалії у складі чотирьох офіцерів, перекладача та 104 козаків рушила в похід. На першому ж привалі Гамалія оголосив, що звільняє від виконання наказу будь-кого з бажаючих підлеглих без з’ясування причини. Повернутися назад ніхто не зголосився.

Як і слід було чекати, британського підрозділу на місці раніше обумовленої зустрічі не виявилося. Натомість виключно завдяки професійній вправності гамаліївських козаків-спецназівців вдалося уникнути зіткнення з величеньким загоном навіть не турецьких, а німецьких "колег". Тому довелося йти далі самим.

На те, щоб виконати перший етап завдання командування, сотні Гамалії знадобилося десять днів! Це неймовірно. Але це правда. Шостого травня козаки парадним алюром увійшли в розташування табору англійського експедиційного корпусу на березі Євфрату. Забігаючи наперед, скажемо, що союзники завантажили козаків і коней на кораблі і доставили їх аж до Перської затоки! Давня мрія отамана Платова — скупати козацьких коників в Індійському океані — збулася.

До своїх відважна сотня повернулася 1 червня 1916-го року, не втративши ЖОДНОЇ людини. І з величезним оберемком найцінніших розвідданих, що знадобилися не лише штабістам, а й російським дипломатам.

Якщо максимально коротко, то це сталося завдяки поєднанню двох талантів, котрими славився рід Гамаліїв: військова справа і дипломатія. Сотня входила в "столицю" чергового шаха спокійно, парадним строєм. Після чого Гамалія через перекладача Ахмет-ана, не зморгнувши, пояснював, що він і його люди — це лише авангард величезного російського експедиційного корпусу, який начебто йде на з’єднання з британцями. Від того, як вельми і вельми хоробрий, мудрий, гідний найвищих похвал, глибоко поважаний шах прийме козаків, залежатиме подальша доля його і його народу. Ні, звісно, він може перестріляти неочікуваних гостей. Але що з ним тоді зроблять ті, хто прийде сюди незабаром? Тож давайте жити дружно. І щоб не забути — російський Шах-ін-шах не вимагатиме ніяких податків. Навпаки — ось скромний презент за гостинність, їжу і фураж для коней. Це лише завдаток. Через дві доби вам заплатять ще більше.

Гаманець із золотими червінцями плюс нахабні лестощі на адресу шаха та світла перспектива сісти на повну російську халяву діяли безвідмовно. Маленьке уточнення: перепочивши, Гамалія просив шаха особисто супроводити його загін до земель наступного шаха. Звісно, доки у черговому шатрі дзвеніло золото і велись приємні для господарів розмови, кубанські пластуни, мов тіні чи привиди, обнишпорювали всю навколишню територію та наступний етап маршруту.

Британці, які добре знали на власному досвіді складнощі спілкування з напівдикими тоді кочовими племенами, були вражені. А тодішні англійські піарники максимально використали рейд Гамалії для стратегічної підтримки планів Антанти. Якщо сотня, лише сотня (!) козаків без втрат подолала шлях через усю Персію, то запевнення Туреччини у якійсь там їхній присутності, а тим більше перемогах на цьому фронті, є типовим блефом. Надалі це спрацювало якнайкраще. Туреччина та її союзники війну програли і мусили підписати найпринизливішу для них угоду про мир.

ШТАБНІ "ГАМСЕЛИ"
Саме слово "гамсели" — з діалекту кубанських українців. Так вони презирливо обзивали тих, кого ми з вами іменуємо "понаїхали тут усякі". Ні, справжніх трудяг, особливо землеробів і майстрових з Великої України кубанці приймали охоче. І вводили з часом у козацький стан. Зате людське "перекотиполе", що працювати не хотіло, зате вміло пристосовуватися, ненавиділи.

Під час війни така наволоч особливо обожнює тулитися біля штабів. Звісно, якомога далі від передової. Там вона займається улюбленою справою: аферами та інтригами. Відомий сучасний історик кубанського козацтва Петро Стрелянов влучно змалював трансформацію ставлення цього болота до подвигу Василя Гамалії та його козаків. Спочатку: "Ну, звісно, Баратов свого улюбленця послав по ордени". За кілька днів: "Гнила справа! Точно не повернуться. Ну й біс із ними, задаваками". І нарешті — коли сотня повернулася з тріумфом: "Це ж треба, пощастило! Хоча — що тут такого, я б теж зміг".

Цькування досягло апогею, коли стало відомо, що всі без винятку учасники походу одержали найвищі військові відзнаки Росії та Великобританії. Сотник Гамалія став кавалером офіцерського Георгія четвертого ступеня з правом на потомственне дворянство. Його заступник, хорунжий Костянтин Перекотій та прапорщики Гордій Денисенко та Олекса Луговський одержали ордени Святого Володимира четвертого ступеня з мечами та бантом і, відповідно, особисте дворянство. Всі урядники і рядові козаки сотні — солдатського Георгія. А її командир на додачу до ордена — ще й почесну Георгіївську шаблю. Відтак підрозділ надалі носив назву Георгіївської сотні.

Король Великобританії нагородив Василя Гамалію Британським Військовим Хрестом, аналогом російського офіцерського Георгія. П’ятеро козаків — Гервасій Овдієнко, Павло Кліщ, Василь Криштопа, Данило Запорожець та Гордій Гризун — стали одними з перших іноземців, відзначених британською Військовою срібною медаллю.

Отут уже відтягнулися по повній "гамсели" з генеральськими еполетами. Подання генерала Баратова на присвоєння, згідно зі статутом, позачергових військових звань сотнику Гамалію та його офіцерам повернулося зі штабу фронту з резолюцією: "Вважаємо недоречним. Нехай зачекають, як усі". А вони не були такі, як усі. Недаремно рейд Георгіївської сотні й досі вивчається в усіх провідних військових академіях світу.

Характерна подробиця: ані сам Гамалія, ані його офіцери до самого кінця війни не одержали жодної нагороди, попри численні представлення за реальні подвиги. Хорунжий

Перекотій, зацькований тиловими пацюками, перевівся у піхоту, щоправда, в козацькі пластуни. І загинув невдовзі на Західному фронті. Знову таки — знайома ситуація.

Чому ж так сталося? Стосовно Василя Гамалії спрацювала не лише заздрість. Згадайте, чого йому коштували перші офіцерські погони. Підтверджень нашій версії немає, але здогадатися неважко. Річ у тім, що чи не всі Гамалії-старшини за часів Мазепи стали під руку бунтівного гетьмана. А саме визначення "мазєпанєц" і через двісті років окошилося на нащадках.

Сумний фінал: Уманський імені отамана Головатого Кубанський Козацький полк був чи не останнім в усій російській армії підрозділом, що зберігся і залишив бойові позиції тільки через півроку після підписання ганебного Брестського миру. У червні 1918-го року генерал Баратов в останньому наказі по корпусу відзначив, що осавул Гамалія і його козаки здобули собі і всьому козацькому війську всесвітню славу.

Повернення додому виявилося важким. Ще в січні 1918-го року кубанські козаки проголосили Кубанську Народну Республіку як майбутню автономію у складі незалежної УНР. Та "гамсели" з комісарськими бантами з одного боку і білогвардійська наволоч з її генетичним антимазепинством підступом і терором зробили все, аби вже запланований акт злуки Кубані з Великою Україною не відбувся.

Прихильники української козацької ідеї на Кубані відтворили Уманський полк і обрали полковим отаманом Василя Гамалію До 1919-го року полк вів важкі бої з більшовицькими військами, потім після бездарного денікінського провалу оборони краю мусив перебратися в Крим.

Свій останній у житті бій полковий отаман Василь Гамалія і його козаки прийняли на Перекопі, вже після того, як стало відомо, що червоні перейшли Сиваш і готуються вдарити в спину оборонцям перешийку. Вночі, спішившись, отаман Гамалія, його козаки і полювальники з білогвардійців-корніловців переповзли під колючим дротом на бік противника, що набагато переважав чисельністю. І піднялися в останню атаку. За скупими заредагованими рядками роману Олеся Гончара "Перекоп" все ж таки можна побачити, що більшовики дременули наосліп. Ситуацію для червоних врятувала "кінна артилерія" батька Махна — кілька сотень кулеметів на тачанках.

Важкопораненого Гамалію козаки винесли з поля бою і негайно через Севастополь відпровадили спочатку до Стамбула, а далі до Франції. Полковий отаман, як тільки міг, підтримував своїх козаків в еміграції, проте в політичні розборки не грався. Пропозицію свого фронтового товариша Андрія Шкури (він же Шкуро) перейти на службу до Гітлера відхилив категорично: "Не годиться кавалеру військових російського та британського орденів ламати шапку перед якимсь германським єфрейтором".

Генерал Де Голль ще до закінчення Другої світової війни видав Гамалію своєрідну охоронну грамоту за вірність військовій присязі і честі. Слід зазначити, що ім’я Гамалії та його подвиги в Радянському Союзі посилено замовчувалися. Усі козаки його сотні та їхня найближча рідня, котрим не вдалося емігрувати разом зі своїм отаманом, були винищені у чекістських казематах. Станицю героя — Переяславську — перейменували на Ленінградську. І якби не зусилля вже згаданого історика кубанського козацтва Петра Стрелянова, то герой Великої Війни й досі був би невідомим.

Рятуючись від агентури радянського МДБ, Василь Гамалія мусив у 1948-му році перебратися до Сполучених Штатів, де й помер 22 листопада 1956-го року. Як написав один із сучасників, погода того дня була винятково паскудною, дув сильний вітер, періщив дощ, під ногами чвакала незвична для НьюДжерсі грязюка. Таке враження, що сама природа оплакувала Героя.

Валерій і Наталя
Лапікури



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги