Земля людей і небо птахів


Земля людей і небо птахів

Вчені-мудрагелі — і, що характерно, не тільки англійські — переконані, що наш неймовірно далекий предок із "хомо еректуса", себто, того, що ходить випроставшись, обернувся на "сапієнса", тобто, мислячого, тоді, коли допетрав, навіщо йому це потрібно. Пояснення для тих, хто не читав Хемінгуея: це називається "усвідомлений аналіз одержаної інформації з наступним висновком для подальших практичних

Проте, як на наш розум, від цієї гіпотези тхне, даруйте, вульгарним дарвінізмом у його найтупішій соціалбільшовицькій версії. Адже примітивні форми інтелекту — як індивідуального, так і колективного — існують у тих же котів, собак, вовків, бобрів і нарешті дельфінів. Але розумною стала лише людина.

Переконані, що це сталося на той момент, коли пралюдина, крім відчуттів (часу, простору, голоду, страху, потягу до розмноження), відкрила для себе світ почуттів. Як це сталося — завдяки тривалій еволюції чи раптовому шоку від падіння Арізонського метеорита з наступною загибеллю динозаврів, чи внаслідок втручання Вищого Розуму — то одвічна тема для дискусій учених і теологів. Ми ж — про своє. Про Землю людей, Небо птахів і Тих, хто першим їх об’єднав у нашій вищій свідомості.

Почуття цікавості породило не лише епоху великих географічних відкриттів з наступною епохою безперервних воєн та ескалацією людиновбивчої зброї — від кам’яної сокири до термояду. Але, попри все, людство вціліло і продовжує, хоч і з великими проблемами, свою екзистенцію завдяки ще одному прадавньому і нестримному потягу — ПОБАЧИТИ ЗЕМЛЮ З ВИСОТИ ПОЛЬОТУ ПТАХА!

Найповніше з дивовижною і за нинішніми критеріями філософською глибиною це прагнення втілилось у міфі про Ікара та Дедала. А Святе Письмо канонізувало цю мрію у постатях янголів, архангелів і серафимів. Здійнятись у небо — це не просто відчути те, що переживають сіренький горобчик і велет-орлан. Це доступна лише людині можливість побачити й оцінити світ під кутом зору, відмінним від звичного для "хомо еректуса" — трішки вище плінтуса.

Та від польоту фантазії до керованої реальності минули сила-силенна років, об’єднаних у століття, аж доки людина одержала можливість не лише здійнятися над дзвіницями і куполами храмів і палаців, а й зафіксувати побачене для тих, хто залишився на Землі.

Сталося це влітку 1858 року, коли над Парижем злетіла повітряна куля, під якою у незграбно-незручній плетеній корзині скоцюбився відомий усій Франції дотепник, тридцятивосьмирічний художник і фотограф Гаспар Надар. Його справжнє прізвище — Турнашон. Гаспар-Фелікс Турнашон, у наших краях йому б відповідало щось на зразок Фердищенко. Тож чи можна було із таким-от, з дозволу сказати, прізвищем зробити мистецьку кар’єру у тодішньому Парижі?

Дивна річ: Гаспар Надар увійшов в історію Франції як талановитий художник карикатурист, багатообіцяючий письменникроманіст, офіційний засновник перспективної форми військової розвідки, а саме — повітряної. Нарешті, Турнашон- Надар став першим у світі (вдумайтеся!) командиром, знову ж таки, першого у світі військового підрозділу повітроплавців, до складу якого входило 59 повітряних куль і аеростатів, що здійснювали не тільки військову розвідку, а й перевозили вантажі, пошту і навіть пасажирів.

Але це було трохи пізніше — під час драматичної для Франції війни з Прусією 1870 року. На той час Надар був уже уславленим фотопортретистом. Він, власне, перетворив примітивну фіксацію людських облич епохи перших дагеротипів на високе художнє мистецтво. Недарма один із друзів Майстра, художник світової слави Гюстав Доре називав Надара "Тиціаном фотоживопису". А після вищезгаданого польоту над Парижем Доре зауважив, що Надар підняв фотографію на висоту справжнього мистецтва. В конкретному випадку — на висоту птаха в небі.

Звісно, в епоху цифрових технологій і неймовірних можливостей "витягти" навіть відвертий творчий брак з допомогою комп’ютера, цей знімок не викличе такого ж почуття, яке він викликав у сучасників Надара. Але зважте — він був першим! Першим в історії людства. Це як перше колесо, перша книга, перший телескоп. Цікава подробиця: чи не всі паризькі художники саме після польоту Надара кинулися малювати своє місто з максимально доступних їм високих точок.

Але це вже окрема тема.
"Тиціан фотомистецтва" ще був живий (він помер у 1910-му), коли в місті Ліоні в родині провінційного дворянина віконта де Сент- Екзюпері з’явився на світ хлопчик, охрещений потім Антуаном. І саме йому судилося Долею (чи може, тим, що Найвище) змалювати словами те, що відчуває людина, яка піднялась у небо на рівень із птахами.

Життєпис Антуана де Сент-Екзюпері сповнений подій на рівні містики. У своїй кар’єрі льотчика він втрапив у 15 аварій. До того ж — важких або таких, після яких пілоти в живих не залишаються. Його літаки розбивались у горах, падали у безлюдних пустелях за сотні кілометрів від найближчої оази, тонули в морі… але щось чи Хтось щоразу творив чудо — аби в перервах між шпиталями і польотами четвертий віконт де Сент-Екзюпері зміг сотворити чудо, власне: книги "Південний поштовий", "Нічний політ", "Земля людей", "Записки пілота" і нарешті — неперевершену притчу "Маленький принц".

Це везіння тривало доти, доки літаки, які пілотував Екзюпері, не піднімалися вище птахів. Та трагічного 1944-го військовий пілот майор Екзюпері пересів на чудо тодішньої американської авіатехніки — висотний розвідник "Лайтнінг". І одного дня на висоті 10 тисяч метрів його підстеріг і збив німецький льотчик на шедеврі німецької технічної думки "Мессершмідті-109". Дивовижної сили філософський роман "Цитадель", що поставив Екзюпері в один ряд із класиками світової літератури, залишився недописаним.

За два роки по загибелі Екзюпері у тій же Франції народився Ян Артюс-Бертран, котрому судилося поєднати високий мистецький хист Гаспара Надара та глибину філософського бачення світу з висоти польоту птаха Антуана де Сент-Екзюпері. І він виправдав своє призначення.

Задля справедливості слід зазначити, що і Надар, і Екзюпері, як справжні непересічні таланти, мусили покладатися на самих себе та вузьке коло друзів. Власне так було і з АртюсомБертраном, доки у 1991 році він не здобув підтримку славетної всесвітньої структури ООН — ЮНЕСКО — для здійснення свого амбітного проекту під назвою "Земля з висоти пташиного польоту".

Висота зйомок — від 30 до 300 метрів. Літальні апарати — все та сама повітряна куля, а за несприятливих умов (і не тільки погодних) — вертоліт, що зависає над об’єктами зйомок. В об’єктиві — весь світ! Так, сучасна фототехніка дозволяє Артюсу- Бертрану досягати результатів, про які Надар не міг навіть мріяти. Скажімо, зі свого першого польоту над Парижем Гаспар-Фелікс зміг привезти лише десять негативів, більшість з яких була безнадійно зіпсована витоком водню з клапану повітряної кулі. Сьогоднішнім фотомайстрам це не загрожує. Але є ще одна спільна проблема для всіх трьох героїв нашої оповіді. Це, трясця її матері, "велика політика", котра нахабно лізе брудними руками навіть у високе мистецтво. Не встиг Надар опублікувати свій перший славетний знімок, як французький уряд, а слідом за ним уряди практично всіх країн тодішньої Європи оголосили аерофотозйомку "предметом національної безпеки і стратегічних цінностей", а відтак — нема чого усіляким там тиціанам зі своїми фотокамерами бовтатися в небі і викликати нервовий переляк у тих, хто оголосив себе гарантами отої "національної безпеки".

Парадокс, але, скажімо, британському фотожурналісту було легше оженитися на дочці королеви Єлизавети Другої (реальний факт), аніж будь-кому з його радянських колег здобути дозвіл на один-єдиний фотознімок, наприклад, тієї ж Красної площі з аеростату, який, до речі, двічі на рік піднімав над Кремлем величезний червоний прапор. Доходило до курйозів: київські ветерани кіно і фотозйомок ще пам’ятають категоричну заборону фіксувати новобудови на лівому березі Дніпра з… ні, не аеростата і не з вертольоту, а з високого правого берега річки! Тож не випадково навіть ЮНЕСКО почала реалізовувати проект Яна Артюса-Бертрана у 1991 році після розпаду СРСР. Кілька років потому французький митець зробив свої перші знімки над регіонами СНД. На жаль, переважна більшість його персональних виставок відбулась у Росії. Хоча — чому ми дивуємося? Особливо після заміни в українських шкільних програмах "Маленького принца" на "Гаррі Поттера"?

Це сучасний Париж, відзнятий приблизно з тієї ж точки, що й у 1859 році. Місто-свято для одних, місто-забавка для інших, місце надії і прокляття ще для когось. Кажуть — Париж завжди залишається з тобою після того, як ти його побачиш. За однієї умови: якщо ти спро- можний піднятися над його тротуарами, запльованими, загидженими емігрантськими недопалками і численними собаками — бодай на висоту Ейфелевої вежі. Не відзначитись, а саме піднятися.

Ви не повірите, але це Венеція. Втомитеся пригадувати, скільки ж разів бачили це в силісиленній фільмів, сюжетах телебачення, на рекламних і художніх знімках. А можливо хтось особисто топтав своїм взуттям старовинну бруківку колишньої держави-порту. Але хто з нас міг уявити — до польоту Яна Артюса- Бертрана — що вона насправді отака вражаюче неймовірна!

З висоти пташиного польоту краще осягаєш не лише красу природи чи шедеври людського генія. Ось цей знімок сюрреалістичної пустелі, на яку перетворилась оаза чудової канадської природи після втручання нафтовидобувників — зайвий доказ того, що епоха милостей від природи минула. З вини людини.

Що пересічний європеєць асоціює зі словом "Дамаск"? Ну звісно ж, близькосхідну екзотику: галасливі базари, вузенькі вулички, прадавні фортеці, середньовічна архітектура будівель… але досить було Яну Артюсу-Бертрану піднятися над Дамаском на кількасот метрів, як з’ясувалося, що дахи у цьому заповіднику древностей густо вкриті надсучасними… супутниковими антенами.

Ви не замислювалися над тією обставиною, що сьогоднішню молодь, на відміну від попередніх поколінь, не вражають солдатські цвинтарі і меморіали Великої Війни? Та цей знімок зачепить за живе навіть найбезтурботнішого геймера. Цвинтар підбитої та покинутої іракської військової техніки у пустелі Кувейту. Танки, між іншим, радянські. Та ще й, либонь, харківського виробництва.

Це Прип’ять. Узимку. От тільки в такому ракурсі, здається, осягаєш всю гіркоту поняття "мертве місто". Півстоліття тому в СРСР був дуже модним бестселер американського письменника Джона Стейнбека "Зима тривоги нашої". Автора навіть запрошували до Києва і приймали тут по-царському. В назву роману кожний вкладав своє розуміння. Після цього знімку для нас, особисто причетних до Чорнобильської трагедії 1986 року, зимою тривоги нашої віднині буде мертве місто зі знімку французького майстра.

Духовним обов’язком кожного японця є сходження на Фудзіяму — подалі від смороду рівнин і максимально близько до птахів у польоті. На жаль, ми на нашу Говерлу переважно, даруйте, припираємося. Японці на свою Фудзіяму сходять.

На закінчення: ми, українці, ніколи не проминемо у теплому гурті заспівати хором: "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому ж я не сокіл, чому не літаю?" А й справді — чому ж? Відповідь — у наступному рядку пісні: "… чому ж мені, Боже, ти крилець не дав?". Замисліться: ганимо Бога за те, що, бачите, не дав нам крила, не возвів отак, прости Господи, на халяву в янголи. І тепер ми, сірі, бідні, маленькі українці плачемо над цією несправедливістю. Слава Богу, що є люди, котрі самі, власним генієм піднімають себе над Землею. Хай без крил — але на висоту польоту птахів.

Валерій і Наталя Лапікури



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги