Чи надто туга наша за аншлюсом?


Чи надто туга наша за аншлюсом?
Політична сцена сучасної України, так само як й її політичний клімат, не можуть бути позначені якимось одним кольором. Як порівняти ці надто ваго- мі складові з театром, слід виокремити на авансцені декорації у вирі подій тривіальної п’єси-драми. Її прихована напруга, можливо, й не впадає в око, проте відчувається у підсвідомості, начебто зріє якась певна драматична колізія (а зрештою — й вирішення її).

Так або інакше — отакі собі сіресенькі фарби сучасного буття ось- ось мають неодмінно розмалюватися у більш оптимістичні кольори, зрештою, бодай змінитися на якісь важливі рухи, зміни, адже цього нині жадає переважна більшість наших шановних краян.
Здавалося б, сьогодення дещо й спростовує ці сподівання. Ось похмуре свідчення стороннього спостерігача, прогресивного московського тележурналіста В. Молчанова. В 1991 р., за часів СРСР, він опитував шахтарів Донбасу. І почув надзвичайно сміливі відповіді людей, які навіть не вірили, що це піде у прямий ефір. За 20 років потому журналіст приїхав у те саме шах- тарське селище, але бідолашні трударі, з їхньою пекельною щоденною працею, які щодня ризикують життям на кілометровому "горизонті" страхітливих копалин, вже остерігалися відверто відповідати на запи- тання Молчанова.
Тож видається, донецькі шахтарі цілком задоволені зарплатнею, що дозволяє їм придбати питво (що називається чомусь "пивом") та квиток на омріяний футбольний стаді- он. Добре, що вони не знають про зарплатню їхніх колег, норвезьких шахтарів — 10 тисяч євро на місяць, бо тоді б, можливо, їхній піднесений настрій вкрай змінився. Справді, доки в країні не подолано острах навіть неляканих суворим життямбуттям шахтарів, діагностувати оздоровлення всіх сфер життя просто неможливо. З цього приводу вельми дореч- но напрошується звернення до нації президента Ф. Рузвельта, коли в США вирувала жор- стока економічна криза, який виголосив: "Ви не маєте боятися нічого, окрім страху" — й цими словами… втішив всю країну! Острах українців, між тим, з’явився нещодавно, а має свою трагічну історію. Жодна час- тина Російської імперії не зазнавала такого утиску, як Україна. Навіть коли вона ще не була "возз’єднана", цар Михайло Романов наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні "Євангелія Учительного" К. Ставровецького.
А згадаймо нелюдську розправу Петром І над батуринцями, коли козаків прибивали цвяхами до плотів і пускали вниз Дніпром, а жінок, дітей та старих нещадно вбивали — отакою була відповідь Московії на повстання І. Мазепи. Люту ненависть Петра до України повністю поділяла й Катерина II. Вона повторювала, що пам’ятає його настанову пильнува- ти за Україною, аби та не вислизнула з обіймів Петербурга. Цьому мало сприяти знищення нею Запорізької Січі. (Чому Т. Г. Шевченко був кріпаком, адже дід його був вільним? Відповідь проста — тому що Катерина запровадила в Україні кріпосне право. Ба ж до початку XIX ст., до відомого указу Павла І, дозволялося купитипродати чоловіка одним поміщиком, його дружину — другим, дітей — третім. Росія була єдиною країною у світі, де селян, бодай ціле село, можна було виграти в карти!)
Призначаючи Київського генерал-губернатора, який щойно обійняв свою посаду, Катерина II по-блюзнірськи напучувала: "Українцям свободи надати "пті сюр", тобто "краплиночку" (дворяни Європи XVIII ст. тоді мали "за шикарний манєьр" спілкувалися здебільшого французькою, що було тоді отаким собі дрес-кодом в Росії, який зрештою скасував Микола І).
Надалі були валуєвські укази щодо заборони української літератури часів "ліберально- го" Олександра II тощо. Прикметний факт: деяким часткам Росії — Польщі, Фінляндії, Грузії — окрім головної валюти, рубля, дозволялося друкувати та використовувати націо- нальні гроші, та лишень, крий Боже, не Україні.
Апофеозом ненависті до українського селянства був сталінський голодомор. Та фактів антиукраїнської політики є безліч. До при- кладу, у роки війни не дозволялося створювати пісень про війну українською мовою. Цей забобон діяв аж до семидесятих років, коли з’явилася на Черкащині звісна й славна "Степом, степом...", яка щемить серце не одному поколінню українства. На жаль, 9 травня чомусь доводиться слухати ті ж самі "Синий платочек", "Бьется в тесной печурке огонь", "Я уходил тогда в поход"… Між тим, вояки УПА створили й співали понад 500 патріотичних пісень, які ми наразі слухаємо із цікавістю та захопленням.
Під час Громадянської війни так звані червоні та білі запекло воювали між собою, та стосовно України вони були єдині, наче оте масонське братство, у ложі якого перебували тоді такі відомі нам постаті, як Ленін і Денікін. Різниця полягала лише у брехливості першого, який зумів довго водити за ніс обіцянками незалежності В. Винниченка й М. Грушевського (але не С. Петлюру й не провісника українського націоналізму М. Міхновського!) та сол- дафонської відвертості про неподільну Росію другого. Обидва однаково не уявляли собі Україну інакше як російською колонією. Та історію і плин її не обійти! Хоч довго, майже три з половиною сторіччя, перебувала Україна у неволі, та став час, коли нарешті пута рабства було скинуто. Кривава російська імперія (хоч останні 74 роки була зі зміненою назвою), як і всі без винятку інші імперії, з гуркотом розпалася. На радість всім республікам, окрім однієї, СРСР зрештою беркицьнувся.
Водночас від московсько-комуністичного налигача звільнилися країни Східної Європи й принишкнувши під натівською парасолькою від колишнього патрона, швидко попрямували вперед, здійснюючи справжні реформи, а не їх імітацію, не про людське око, включно із реституцією та люстрацією. Хоча в Україні поки що у цьому напрямі де-не-де й робляться певні кроки, втім фініш Радянського Союзу був для нашої України найпрекраснішою подією в її історії.
Чи могла Україна уникнути неволі? Варіанти ретроспективи не менш складні, заплутані, аніж варіанти подальшої перспективи. Безперечно, якби всі ворожі сусіди — московіти, поляки, турки й кримчаки — об’єдналися проти неї, вона була б просто розчавлена. Але цього ніколи не дозволяла розумна, зважена зовнішня політика Оттоманської Порти, про що ніколи не розповідають мильні кіносеріали про Роксолану, які так полюбляють деякі наші домогосподарки.
Коли Польща або Московія брали гору над Україною, саме турки беззастережно ставали на її бік. Згадаймо, саме Туреччина надала політичний притулок І. Мазепі та навідруб відмо- вилася екстрадіювати його до Росії, де неминуче чекало б гетьмана четвертування. Щоправда, якщо десь й хмарніло над Посполитою, Стамбул заради того ж балансу сил підставляв своє плече. Тож Б. Хмельницькому, мабуть, не варто було сувати голову в потужні та підступні московські щелепи. То була політична помилка, яка, за висловом славетного французького дипломата Талейрана, буває гірше злочину. Всі підстави мав й апостол української нації Т. Шевченко, кажучи: "Богдане, нерозумний сину!..". Не випадково ж за царату було встановлено київський пам’ятник Гетьману з булавою, спрямованою на північний схід, а за радяньщини — високий військо- вий орден його імені. А от ордени Івана Мазепи Україна запровадити чомусь не спромоглася. Хоча перший наш президент й наважився надрукувати купюру з його зображенням…
Тож як схід — справа тонка, то північний схід — облудлива. Імперія ніде не ділася. Чи йдеться про "право першого ядерного удару", про Абхазію чи Південну Осетію, про Придністров’я чи Курильські острови, всюди одне й те саме — весь світ не правий, одна Москва права. За всю довгу історію лише 9 місяців тимчасового уряду і 9 років президентства Б. Єльцина — ось і весь демократич- ний стан цієї держави!.. А чергова заява чекіста В. Путіна на його президентському містку знову нагадала українцям про небезпеку з боку підступного сусіда. Лише на словах чуємо про дружбу, хоч до рани прикладай, а на ділі ведеться злобна антиукраїнська кампанія по всіх напрямках. (Варто зауважити, що автор щиросердя карбував ці відверті рядки ще два роки тому, коли наша українська громада та й світова спільнота, навіть й не здогадувалися, що так звані північні "браття" на чолі із їхнім зухвалим державним ліде- ром можуть бути вкрай підступними, аж до впровадження нинішніх широкомасштабних військових дій на Нашій українській території, внаслідок яких поклало голову на вівтар Незалежності тисячі наших співвіт- чизників — Ред.).
Негативні персонажі з українськими прізвищами в російських кінофільмах — це кві- точки порівняно з "немодним" українським трендом взагалі. Якщо перепис населення Росії десятирічної давнини зафіксував 3 мільйони українців, то нещодавній виявив лише 2 міль- йони. Куди ж подівся мільйон? Пояснюють, що українцями бути в путінській Росії стало не модно. Насправді в цій країні мешкає не менш ніж 20 мільйонів українців, достатньо подиви- тися лише на прізвища людей, що мешкають на схід від Уралу — половина з них Сергієнки, Петренки, Сидоренки, хоча зрештою прізви- ще може бути й Пореченков, як у відомого московського актора — українофоба (автор, мабуть, як у воду дивився під час написання статті — адже багато з нас знають досить свіжий відеосюжет, де цей актор прицільно "пуляє" з кулемету по наших українських військових-"кіборгах", які тривалий час муж- ньо боронять Донецьке литовище — Ред.). Це здебільшого нащадки столипінських пересе- ленців. Не кажемо вже про Кубань тощо. Нині всі вони "русские".
У 20-ті роки минулого століття на тій же Кубані діяли сотні українських шкіл. Нині в Росії українських шкіл майже не існує, лише є одна-однісінька в Башкортостані та один клас у Воронежі.
Взагалі було б не зовсім чемно підходити з одним мірилом до всіх росіян. Ось три красно- мовні приклади. Коли під час Громадянської війни війська командувача денікінської армії Май-Маєвського (у кінофільмі "Ад’ютант его превосходительства") захопили в Україні двох царських генералів, росіян, які воювали на боці УНР, і запропонували перейти на їхній бік, ті відмовилися й були розстріляні. Приклад другий. Всім відомий слоган "Геть від Москви!" та його автор М. Хвильовий. А це етнічний русак, справжнє прізвище якого Фітільов. І третій приклад. Під час жахітливого Голодомору 1932–1933 років жоден з україн- ців — очільників влади, наші Петровський, Чубар чи Любченко не стали на захист свого нещасного селянства (всі інші, окрім селян, і в місті, і в селі, отримували хлібні картки), це зробив лише секретар столичного Харківського обкому росіянин Терехов. Відома відпо- відь "творця Голодомору": "Товарищ Терехов, Вам нужно вступить в Союз писателей, хоро- шие басни писать будете".
Справжні дії політиків зовсім не обов’язково корелюються з їхньою національністю. Наполеон не був французом, Катерина II і Сталін, син грузинки й осетина, не були росія- нами, Гітлер не був німцем, Маннергейм — фіном, а Пілсудський — поляком. Головне те, що вони віддано, як вважали, служили країні, яку очолювали, а не своїй Материзні. Національне питання — чутливе, вразливе. Розумна людина ніколи не образить чужу національність, чужу мову, обов’язково шану- ватиме мову титульної нації, вивчатиме, зна- тиме її, не забуваючи своєї. Можна скільки завгодно іронізувати над власною національ- ністю, це нікого не зачіпає. Так, блискучий майстер гумору Остап Вишня називав україн- ців чухраїнцями, а кращий сучасний прозаїк Марічка Матіос — українами. Коли ж москов- ська співачка Л. Доліна, до речі, колишня оде- ситка, дозволяє собі називати українців хохла- ми, а за кілька днів їхати в Україну "косити капусту", як цинічно називає дехто з естрад- них співаків обирання глядачів (гонорари московським гастролерам, а це здебільшого мистецький секонд-хенд, ніколи не сплачують гривнями чи рублями, а лишень доларами), то тут доречно згадати фразу головнокомандува- ча збройними силами союзників часів Другої світової війни генерала Д. Ейзенхауера: "Якщо один офіцер обізве іншого офіцера свинею, мене це не обходить. Але якщо він назве його англійською свинею, нечуйно відішлю його до Штатів!".
А от інший Верховний головнокомандувач на прізвище Джугашвілі полюбляв під час війни жартувати на адресу командарма Жадова, називаючи його… Жидовим. Дуже смішно (?). Зливу хамських українофобських висловлювань російських шоуменів — В. Познера, Л. Доліної, І. Урганта — можна вва- жати віддзеркаленням цілеспрямованої лінії нинішнього зореносного Кремля.
Образливі слова на адресу України, україн- ців, української мови дозволяли собі, на пре- великий жаль, навіть знані російські письмен- ники. Згадаймо тургенівське "грає, грає, воро- пає". Між тим, як немає на Лівобережжі міста, де б не стирчали кам’яні ідоли Леніна, у сумнів- них рекордсменах Полтавщина — майже сотня таких пам’ятників і погрудь (статистики підрахували: 52 % вулиць України носять радянські назви, 5000 з них — Леніна), так немає на тому ж Лівобережжі міста без обов’язкової вулиці Тургенєва, що писав про "великий, могучий, правдивий". Образливі, хамські ескалади щодо української мови дозво- ляв собі й так званий "демократ" В. Бєлінський.
Та набагато гіршим виглядає булгаківське бачення подій Громадянської війни у романі "Белая гвардия" (театральна і кіноверсії — "Дни Турбиных"). Для росіян це роман про трагедію російсько-київської родини, у якій погані гай- дамаки вбивають старшого брата й калічать молодшого, а для свідомих українців — траге- дія Материзни, коли два її патріоти, С. Петлюра і П. Скоропадський, замість об’єднання проти червоно-білих заброд, зходяться у герці біля села Мотовилівка Полтавської губернії.
Перемагає отаман, який ще й погрожував пові- сити гетьмана, якщо спіймає. Та обох їх чекає загибель у Західній Європі, як і двох інших очільників нації — Є. Коновальця і С. Бандеру. Та смерть цієї четвірки можна вважати "нор- мальною", якщо смерть від кулі, бомби чи отру- ти взагалі може бути такою, інакше б англійці видали принаймні перших трьох та на них чекала б доля іншої четвірки — двох Краснових і двох Андріїв — Шкуро та Власова, яких після нелюдських тортур повісили за наказом Йосипа Кривавого на рояльних струнах. Але то був плагіат. За три роки до цього сіамський близнюк Йосипа Джугашвілі Адольф Шікльгрубер саме у такий спосіб позбавив життя генерал-фельдмаршалу фон Віцлебену, з якого перед стратою, автор перепрошує, ще й зняли штани та сподні.
Оскільки (можливо, у зв’язку з нещодавнім шістдесятиріччям від дня кончини кремлів- ського тирана) відбувається ресталінізація в Росії, та й в Україні стримко зростає чисель- ність симпатиків, аж до 15 % опитаних, спору- джуються його погруддя, слід дещо нагадати задля відсвіження у пам’яті деяких осіб. От окремі факти. Із років панування комуністич- ної влади, кожний з яких був жахливим, най- жахливішими були для українського селянства 1932-й та 1933-й, коли закатували голодом 7 мільйонів чоловік (а був ще й утаємничений голодомор 1946–1947 років), а для всієї тодіш- ньої країни протягом 1937–1938-х в СРСР було розстріляно, заарештовано й відправле- но до Гулагу чимало сотень тисяч. До цього тортури було дозволено застосовувати згідно із… спеціальною постановою ЦК ВКП(б).
Подовжимо. Особистому лікарю Сталіна, професору В. Виноградову під час допитів зла- мали ребро. Кандидату в члени політбюро ЦК ВКП(б) Ейхе і секретарю ЦК КПРС О. Кузнецову, звитяжцю ленінградської облоги, переломили хребти, отож на страту їх несли на ношах. Маршалу В. Блюхеру вибили око (автор пере- прошує — яке висіло на жилах). Дружину іншо- го маршала, С. Будьонного, ґвалтував цілий взвод енкаведистів, а шістнадцятирічну дочку першого секретаря ЦК КП(б)У Косіора, якого Сталін пестливо називав Стасіком, ґвалтували просто в камері у присутності батька!
Нічого подібного не було навіть у царській Росії від часів Івана Грозного, тобто із середи- ни XVI ст. Усілякі сигуранци відпочивають. Із сталінськими катівнями можуть позмагатися хіба що гестапівські чи іракські за правління Саддама Хусейна. Пізно, дуже пізно прозріли великі радянські начальники, як скажімо, керівник розвідки Артузов, який перед смертю написав своєю кров’ю на простирадлі "Убейте Сталина!" і вивісив за грати.
Україну "вусатий" ненавидів особливо. Тож водночас із початком голодомору почалося послідовне та жорстоке винищення україн- ської інтелігенції. Наприкінці 30-х масові висілки до Сибіру охопили терени "звільне- них" Галичини та Волині. За неповні два роки, із вересня 1939 р. до червня 1941 р., звідси повезли у вагонах для худоби на лісоповали понад 550 тис. чоловік. Під час відступу Червоної армії у двадцятих числах червня 1941 р. було по-звірячому вбито кілька тисяч в’язнів Луцької, Львівської та деяких інших буцегарень.
Прикметна розмова відбулася між Ріббентропом і Сталіним під час другого при- льоту нацистського міністра до Москви вже після розчленування бідолашної Польщі двома хижаками, яку на географічних мапах обох країн дозволялося називати лише як "Область територіальних інтересів Німеччини" (автор це пам’ятає, бо навчався тоді у другому- третьому класах). Зрештою, у відповідь на про- хання віддати німцям Львів Сталін відказав, що цього не може зробити через українців, адже вони, як він висловився, "чертовские националисты".
Тож зовсім не випадково за три з полови- ною десятиліття, коли радянською імперією керували В. Ленін та Й. Сталін, жодного дня на чолі України не було представника РІДНОЇ титульної нації. Були росіяни, євреї, поляк, німець, а от українця — ні, боронь Боже, бо ж бодай вони націоналісти та ще й "чертов- ские", аби, бува, зрештою не з’явився отакий собі новий Мазепа!.. Та коли нарешті людожер подякував світу, відразу очільником республі- ки став (хоч, зрозуміло, черговий кремлів- ський прихвостень) все ж етнічний украї- нець.
У Росії слово "націоналіст" лайливе й доте- пер. Між тим, націоналізм — це є любов до своєї нації, тому його аж ніяк неприпустимо вважати негативним. До прикладу, україн- ським націоналістом можна вважати й росій- ського журналіста А. Стреляного, відомого ще з 80-х років, який переїхав жити на Київщину.
Що ж змінилося від лихих часів Сталіна у ставленні кремлівських владців до України? Лишень довічний теперішній російський гос- подар раз по раз повторює, що економіки наших двох країн не можуть існувати одна без іншої. Та мовиться для того, аби пуповина так ніколи не була перерізана. Мара аншлюсу не полишає Кремль. Аншлюс України — ось запо- вітна мрія Москви. Безнастанні заклики до єдиного економічного, митного, культурного, релігійного, навіть футбольного чи якогось там ще простору, цілеспрямована інформацій- на обробка в українофобському дусі власного населення й злобна пропаганда російських проплачених видань за кордоном — все підпо- рядковано одній головній меті: знову загнати таки Вкраїну в азійську державу, позбавивши європейського акценту.
Як казав Тютчев, поет і дипломат, "умом Россию не понять", вона, наче свекруха, не може вибачити невістці, яка, як відомо, завжди винна, що та відняла в неї сина. 350 років вихо- вувала його, плекала, а він — бац! Нехай виба- чить читач за міцне слово (іншого не підбе- реш) — сучий слід плутати із ксенофобією чи шовінізмом, вкрай син, і у вирій. Це ж така пря- мота, за виразом Проні Прокопівні… Зовсім забувають свекрухи, що й вони колись були молодими дружинами:

В час иной, в любви иной
Мать сама была женой,
С тем же правом властивым.
О. Твардовський

Прикро, що Росія Путіна ніяк не хоче позбу- тися своїх нинішніх наявних вад. Саме яскраво наявною манією величності можна пояснити перекручення історії, яке має давні традиції, а часом набувало сміховинного вигляду. Так, начебто всім відома переможна битва росіян проти тевтонів на Чудському озері. Але яким чином можна битися на незамерзлому озері? Конфузом також закінчилися пошуки Кулікового поля, яке побажав побачити президент США Ейзенхауер під час приїзду його до СРСР (який, до речі, так і не відбувся). Поля цього так і не знайшли. А чого варте перейменування Київської Русі на Стародавню Русь? Слово "Київ" застрягає в горлі, бо чомусь щезла з "Історії Росії" згадка про спалення кримським ханом Давлет-Гіреєм Москви у XVI ст.
Та повернемося до сучасності. Вже з пер- ших років незалежності в Україні була у 20 000 разів (!) збільшена ціна на російський, а по суті, вкрадений у північних сусідів газ, що від- разу підірвало народне господарство України. Й по сьогодні доводиться віддавати за цей газ мільярди доларів щорічно, інакше стане край всьому нашому державному господарству. Аби ще більш "насолити" незговірливій північній сусідці, швидкими темпами було збудовано Північний потік, себто прокладена до Європи в обхід України газова труба дном Балтійського моря.
Варто сказати окремо й про Німеччину. Після багатьох років українофобства, яке, на жаль, так або інакше висвітлювалося у провід- них газетах країни, нарешті крига скресла й нарешті, наче у ляльки Барбі, у німців розкри- лися очі на глибоко несправедливу політику Росії щодо України. Й зрештою з’явилася про- мовиста заява керівництва Німеччини щодо імперського курсу Кремля. У цьому ракурсі, як то кажуть, варто пригадали застереження видатного політичного діяча XIX ст. князя Отто фон Бісмарка, що угоди з Росією не варті паперу, на якому вони написані. Майбутній канцлер три роки працював амбасадором Пруссії в Петербурзі, тобто досить непогано вивчив цю державу. Ось чому доволі несподі- вано "німецький" газ, який охоче пропустила дружня нам Польща, зрештою з’явився й у нас.
Та не газом єдиним північно-східна сусідка намагається повернути колишню свою найго- ловнішу колонію в "лоно". Ведеться ще й інший потужний найдем — інформаційний. Аби не випустити Україну з російськоцентричного інформаційного простору. За гроші україн- ських платників податків здійснюється ретран- сляція офіційних телевізійних каналів Росії (а інших там взагалі немає), практично на всіх загальноукраїнських (особливо донецьких) каналах гарно влаштувалися московські теле- ведучі, гігантським потоком йде їхня або про- плачена ними газетна продукція, українські газети просякнуті російською мовою, так що на південному сході в кіосках важко побачити газету чи журнал мовою державною (остан- нім часом ці проблеми для декого були наче сіль в оці, слава Богові, дещо стали регулюватися- ладнатися — Ред.). Мільйонними накладами доправляється в Україну низько- пробна література на кшталт Марініних- Донцових, причому політичні шулери іноді на титульному аркуші не вказують навіть місце виробництва, аби приховати чужинського видавця. До цього вдається, наприклад, мос- ковська "София". В унісон діє й так звана п’ята колона.
Потік російськомовної літератури, передачі майже всіх рейтингових телеканалів, як і за часів СРСР, мовою сусідньої держави — все спрямовано на те, аби ще довго значна частка населення Вкраїни послуговувалася чужою мовою. Та чому власне такий величезний від- соток людей вживає недержавну мову? І осо- бливо соромно та прикро, що чимало ниніш- ніх високопосадовців не володіють держав- ною мовою — явище досить рідкісне на земній кулі.
Як звернутися до історії, то у Запорізькій Січі окрім українців жили татари, євреї, а от росіян не було. Почалося переселення їх в Україну ще до революції у зв’язку з розвитком донецького басейну, а за радянських часів від- бувалося масове навмисне заселення росіяна- ми Вкраїни, ще й із силовою депортацією народів кримського півострова.
Але, як-то кажуть, "ніколи не кажи "ніколи". Україна неодмінно з часом розквітне, а її дочки й сини потягнуться додому звідусіль. Повернуться й з Росії. А щодо довгоочікувано- го прискорення засвоєння державної мови чиновниками, включно з членами уряду, вій- ськовими, спортсменами разом із їхніми тре- нерами, викладачами університетів тощо, слід ввести надбавку 15 % за її оволодіння, як це було зроблено для шкільних вчителів росій- ської мови за радянських часів.
Апофеозом наступаючої валуєвщини став прийнятий Верховною Радою закон про роз- двоєний як у варанів язик Ка-Ка (за прізвища- ми двох відомих мовоненависників). То не слід дивуватися, що отакий собі російський комен- татор Олімпійських ігор для українських ЗМІ (?) й досі називає українську мову… діалектом!
Та приклад Чехії, Італії, Фінляндії свідчить, що за цілеспрямованої державної мовної політи- ки населення будь-якої країни, навіть долаючи закордонне втручання, цілком справно оволо- діває мовою титульної нації. Так, 100 років тому все населення Праги спілкувалося німець- кою, нині 100 % пражан роблять це виключно чеською. В 70-х роках XIX ст., одразу після об’єднання Італії, лишень п’ята частина її гро- мадян володіла італійською, нині — 100 %. На початку минулого століття, коли Фінляндія виборола незалежність у кривавій сутичці з більшовицьким військом, лише 17 % фіннів знали рідну мову, тепер знають її всі. За часів царської Росії їх називали чухонцями, а життє- вий рівень був набагато гіршим, аніж у родю- чій Україні, нині — у кілька разів вищий. Ніде у світі (хіба що де-не-де в Африці) неможливо зустріти осіб їз вищою освітою, які б не володіли англійською — мовою міжна- родного спілкування. На сором нашої інтелі- генції — це в нас вже зазвичаїлося, хоча у сту- дентських заліковках у всіх справно стоять позитивні оцінки з іноземної мови. Поляки, прибалти скрушно хитають головою. Володіння англійською, водіння автомобілем, опа- нування Інтернетом — без цього не може існу- вати сучасна людина, особливо в юнацькому віці.
Україна на разі опинилася перед серйозни- ми загрозами. З одного боку, на неї чатує Сцилла братовбивчої громадянської війни, нової Коліївщини із М. Залізняком та І. Гонтою чи Холодноярської республіки В. Чучупаки, до яких штовхають дії невгамовних українофо- бів. Від цього недарма застерігає навіть ради- кальний автор "Чорного ворона": "Варто взяти до рук бюлетені, щоб не брати зброю". А, з дру- гого боку, є й Харібда, "матінка Московія". За сім десятиліть після того, як танки Гудеріана кинулися на Київ, панцерники Путіна ринули- ся на Тбілісі, які змушений був зупиняти пре- зидент Французької Республіки.
Збройний конфлікт між двома найбільшими у світі слов’янськими країнами й націями був би повним божевіллям, навіть міг би призвести до ядерної катастрофи (на превеликий жаль, цей, м’яко кажучи, конфлікт із північним сусідом, як знаємо, вже став жахливою реальністю та вирує на повну... — Ред.).
Та все ж, що залишається у сухому останку? Із території ядерної потуги світу Вкраїну пере- творили на сіру місцину Європи, зону терито- ріальних інтересів агресивного сусіда, даруй- те — навіть безпорадного нейтралітету. Чисельна й впливова п’ята колона посилає небезпеку.
Та все ж надія не має права зникнути. Надія на справжнього керманича нації. Й тут потріб- не важливе застереження. В успішних країнах роль першої особи не вельми велика, там існує сталий демократичний устрій, просто немож- ливі вибіркове право(криво)суддя, правоохо- ронні органи, переслідування політичних опонентів, рейдерство, розгін демонстрацій, нахабне використання результатів виборів, топаловщина та інші принади автократизму. Враховуючи менталітет українців, на сучасно- му історичному етапі досягти такого демокра- тичного устрою без справжнього Лідера нації навряд чи вдасться. Фальстарт 2004 року лише підтвердив це.
То чи дочекаємося НАШОГО Вашингтона?

Георгій Оганян,
доктор економічних наук



 

ПерсонаL

Анонсы

Акции/Розыгрыши

Блоги